А наша жизнь идёт... Лина Костенко

А наша жизнь идёт без корректур.
Несётся время вскачь или галопом.
Давно уж нет маркизы Помпадур.
И мы давно уже после потопа.

Кто после нас осилит жизни бремя?
Во что оденется потом природа?
В труде кто неустанном это - время!
Движенье - жизнь! Такая мы порода!

Так что же делать? Зарасти всё пылью!
Мы - ничего... Исчезнем, словно тени.
Чтоб только неба очи голубые,
Ту землю видели всегда в цветеньи.

Чтобы леса не вымерли, как тур,
Слова не оскудели от фиглярства.
А наша жизнь идёт без корректур,
Прозренья не страшась, оно - лекарство!

Не бойся горя горького хлебнуть -
Чего-чего, а этого хватает...
Остерегайся душу обмануть -
Навеки будет точка болевая.



                Лiна Костенко

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.