Пошуки ключiв до серця

Пошуки ключів до серця

Привітно зустрічають його люди,
Коли спішить народ,- вперед-назад,
А посміхнувшись, гарні його губи
Завжди хвилюють посмішки дівчат.
Він так уміє мудрістю своєю
Усі діла до цілі довести,
Що аж дратує вдачею своєю
Тих, хто не в силах досягнуть мети.
Такий розумний, гарний і вродливий,
Також здоровий, дужий, молодий,
Але ж не всі до нього справедливі,
Багато є і заздрісних людей,
Бо завдають образ, буває, й болю,
Потішно їм таке в цікаву мить,
А щоб зломити якось його волю –
Стараються горілочки налить.
Отож дівчата, тьоті і бабусі
Гадають – як би з нею підійти,
Адже таку принадливу спокусу
Не легко в цьому світі обійти.
Запрошують на пиво і на вина,
Щоб молода, незаймана краса
Десь, при дорозі, стала на коліна,
Коли знайде в дурмані чудеса.
Можливо хтось пройде і посміється,
А ще комусь розкаже новину,-
Вся добра слава тут же зіпсується,
Від цього було б болісно йому.
Щоб на кінець той розум помутився
І все найкраще в ньому роздушить,-
На це б мабуть насмішник не скупився,
Та він не хоче отак з ними пить.
Перемовлялись часто між собою,
Але усе лишалося без змін,
Ішов красиво, гарною ходою
Непереможний, сильний Адалстейн.
Уявне те, на щастя, не збулося,
Бо до доріг, сміття і піщуги
Не прихилилось світленьке волосся
Розумної в Бурленге голови.
Ааста цього всього не шукала,
Вона в думках, і навіть уві сні
Щоразу Адалстейна уявляла,
Як десь вони в лісочку,- і одні.
Хотілося тоді з ним подружитись,
І в радості засяяло б лице,
Якби ж то, як сусіди, їм зустрітись.
Але насправді чи можливо це?
Напевно їм обом було б приємно,
Такі думки поганими не є.
Чому ж це все  так сильно нездійсненне?
Він ніжний, милий, і вина не п’є…
Задумала зустріти й розказати
Щось з того, що дізналася вона.
Це добре, що тверезо хоче жити,
Можливо в цім удача їй дана.
А потім він, за місто, не далеко,
Поїхав до роботи на землі.
Ааста розпитала швидко й легко,-
Де ці ділянки,- зовсім не малі.
На той город добралася швиденько,
Хоч саме там її він не чекав,
Заговорила лагідно й гарненько,
Щоб цей візит не дуже здивував:
«А ось і я! Привіт, мій Адалстейне!
Щось сонце, бачу, палить без пощад,
А через нього й думка ця у мене,-
Тобі сюди принести лимонад.
Ти ж наробився, хочеш відпочити,
Тому посидь ось на горбочку знов,
А я тут можу трохи пополоти,
Ну хоч би раз мені ти не відмов.
Хоч Адалстейн і справді здивувався,
Але стомився він уже давно,
То ж згоден був, зовсім не сперечався.
Що зробиш? Не сховатись все одно.
Ааста вмить до діла приступила,-
Полола, й розмовляла про дива,
На всі його питання говорила
Ще наперед продумані слова.
Їх спека заморила у ті миті,
Байдужістю покрилось все кругом,
Аж очі друга, втомою налиті,
Окутувало щось,- неначе сон.
Все сказане не дуже то вражало,
Слова щось не торкнулися тоді.
Ааста його волю поважала,
Не мучила жаданого в біді.
Бігом вона продовжила роботу,
Але чекала хтозна вже чого,
Розповіла про всі свої турботи
Й про лікування серденька свого.
«Ти ж говорив – у травах твоїх Сила,
Що іншим людям часто помагав.
Ти добрий знахар,- я ще не забула,
Бо ти ж мені про все це розказав.
Ну полікуй,- я так тебе благаю,
Не знаю  як, а все-таки прийди,
Бо заплатити – грошей я не маю,
Тому й не можу іншого знайти.
Воно сумне,- не знаю я від чого,
У ритмі часто пропуски дає,
Щось лікарі не помогли нічого,
Лиш в тебе ключ до серця мого є.
Немає часу? Це мені відомо,
Але не хочу йти у небуття.
Ну хоч би раз не потримайся дому,
Можливо в цім тепер моє життя.»
Від її слів незручно і негарно,
Подумалось: навіщо це усе? –
І відповів, що лікарем не стане,
Бо цим плітки в майбутнє принесе.
Ааста дуже сильно умовляла
І говорила: «Не боюсь я, ні.»
Десь на природі зустріч назначала,
І запевняла: «Будемо одні».
В його душі з’явилися вагання,
Ну що робити? – він уже не знав,
Її мольби і сльози і благання
Перемогли, і він пообіцяв.
Тепер вона щасливо посміхалась
І цілий день веселою була,
Бо добрий він,  таки не помилилась,
В тій доброті підхід вона знайшла.
Це не дива, не радість без причини,
Розмова з ним ще буде не одна.
Це перший крок до скорення мужчини
Та хоч якась можливість їй дана.
Пізніше день, що так його чекала,
Був, на кінець, для неї наступив.
Чомусь вона не дуже довіряла,
Що Адалстейн її не обдурив.
Тоді вона взяла одну сестричку,
Бо не надійним це здавалось їй,
І їхня зустріч,- там, біля кринички,
Все ж відбулася,- для подальших дій.
В той день вона дістала скатертину,
І розстелила прямо на траві.
«Посидь же з нами хоч якусь хвилину,
Ми дещо тут придумали тобі.
Не п’єш спиртного? Знаємо, нічого,
Дай хоч би соку я тобі наллю,
Бо ще ніхто не захмелів від нього,
Тож вір мені, я правду говорю.»
Порозкладала й те, що накупила,
І що сама зготовила вона.
Одна біда: а ложки то забула?!
І сердилась: «Яка ж це я дурна».
Як бути? Щось придумай, Адалстейне,
Не відмовляй, скажи нам що-небудь.
Здається думка є одна і в мене:
Ось палички! – як вилки це мабуть.»
Тоді він був не так, як в себе дома,
Без красоти, що мати навела,
Без ложок навіть… і при цьому всьому
Ааста тоді сік йому лила.
Ну за здоров’я! І за добрі справи!
Щоб кожний з нас уже щасливо жив!
Ти лиш поглянь, як навкруги ласкаво,-
Цей запах птиць, цвірінькання дерев…
І раптом щось помітити зуміла,-
Те, що їй сміху часто додає,
Бо на словах сама себе зловила.
Змінив думки… уміння в нього є.
Колись було – зустріла на дорозі,
А він стояв у будочці скляній.
Сказати щось вона тоді не в змозі
Лиш запитала – чи є двері в ній.
Він відповів їй, що дверей немає.
«Як я зайшов? Заліз через вікно»
Тут до вікна Ааста підбігає,
А він їй: «Он, відчинені давно».
Його слова безмірно здивували.
«То як це так?» - не вірила вона.
Дверей же ж тут ніколи не буває,
І входу тут немає,- крім вікна».
Як час минув – прийшла вона додому,
І всі думки пішли тоді на лад.
Він же людей заплутує у всьому.
Чи знає сам, що має цей талант?
І ось Ааста знову промовчала,
Зовсім інакшу тему завела.
Було так гарно! Пташечка співала…
Чи не про них та пісенька була?!
Після сніданку все перемінилось,-
Серйозний діалог він розпочав.
Для того серця, що в надії билось,
На скатертину трави він поклав.
Розповідав – коли які там дози
І як потрібно споживати їх,
Та ліків від любовної загрози
Не мав серед рецептів тих своїх.
Ех, Адалстейн! І знов непереможний!
Не звабити нічим уже його,
Він,  як завжди, для неї недосяжний,
Немов казав: «Не хочу я цього».
Тому Ааста, й говорить не в змозі,
Сумною йшла під шуми Даль-Ельвен.
Вона у горлі ледь тримала сльози:
Безсовісний гордяк ти,- Адалстейн!
Лунізана, 1996р.