292. Василь Стус. Ты дремлешь где-то, нежность тво

Ты дремлешь где-то, нежность твоих снов
Под белоснежною течет вуалью,
А я прочь  ухожу – все дале, дале
И от тебя, и от отчизны берегов.
Ты где-то дремлешь,  охра стен теплом
Оберегает от снегов и ветра,
А я плету слова, эту нехитрую
Фантазию декабрьских холодов.
Ты где-то есть. Наверно, где-то есть,
Та, что в моих видениях блуждает,
И песню,  словно нитку, продевает
В мою оглохшую, немую жизнь.
Ты где-то там. Ты точно там живешь,
Та, что меня приводит в исступленье,
К себе зовешь на свадьбу, на веселье
И душу словно жаром обдаешь.


Ти десь там сниш. І бачиш милі сни,
котрі течуть з-під білої вуалі,
а я тебе пускаюсь — далі й далі,
мов берегів своєї вітчини.
Ти десь там спиш. І тепла охра стін
оберігає од снігів і вітру,
а я сную цю думу, цю нехитру
фантазію зимових холодин.
Ти десь там є. Напевно ж, десь там є,
та, що в моєму мареві блукає,
і спів, неначе нитку, засиляє
в моє німе й оглухле житіє.
Ти десь там є. Десь неодмінно є
ота, що призведе до божевілля,
до себе кличе на своє весілля
і ніби приском душу обдає.