Ольга Тимошкина. Дарья

Дарья   

Ольга Тимошкина
http://www.stihi.ru/2015/02/25/7962


         Дар’я

                Ольга Тімошкіна 
       У лісі         

Хмаринки не знають утоми,
І сонечко в небі  привітне.
І дихають лісу хороми
Покоєм і світлом.
 
То дзвінко бринять, то тихіше
Кумедної  пташки посвисти.
І сонячних зайців колише
Трава шовковиста.

А там десь – ланами безстрашно 
Біжить, гімнастерка зім’ята,
На танки школярик вчорашній,
З собою граната.

А там відпочинку не знають,
Осколками кроплять снаряди,
Калічать дерева, зривають
Зелені наряди.

А тут – без тривоги до бою,
Духмяне веселкове літо
Чарує барвистою грою,
Дарує їй квіти.

Колись погуляти любила,
На свята і друзі й родина.
А зараз на фронт проводила
Подружжя і сина.

Сорока ятрить серця рани,
Тріщить кулеметом з болота.
Під кулі його десь повстане
Враз строєм піхота.               

Сорокою  вперто лютує,
В запалі рипить ошаліло,
Збиває, нівечить, катує
Поборників тіло.

Враз сполох далеко у лісі,
І небо сердите все нижче.
Стіною страшнюча завіса,
Як ворог, все ближче.

В високій траві спотикалась,
Ридма до небес голосила.
Хрестилась і віри навчалась,
Про захист просила.

Прибігла, втомилась, зітхала,
До дверей тулилась спиною.
Жорстоким вогнем так палало,
А дощ – стороною.

Де Колька? Ніде ж бо не видко,
Не вибіг, нема і на дворі.
Згадалося: ножиці, нитки
Ховав у коморі.

Побігла, слабкими ногами
Ту землю жорстоку штовхала.
Їй доля підкинула камінь
Там, де не чекала.

У возі сусід дядько Валя,
Син поруч, а погляд колючий.
Дістатись до фронту не дали:
«Я ж бо невезучий».

Вона не сварилась на нього,
І плакати не було сили.
Всю довгу до дому дорогу:
"Зостанься",– просила.
 
На ранок всі дрова тягали,
Залишилась ще половина.
Їй з пошти листа передали
Від старшого сина.

Писав, що за братом сумує,
Що скоро на поле їм брані,
Що він в лазареті лікує
Легесенькі рани.

Писав він про дівчину Олю,
І як їй у тій круговерті.
Читала про страх та про болі,
Про лихо і смерті.

Веде польова та дорога
По гострому лезу солдата,
А серце стискає тривога
За маму і брата.


Похоронка

Загавкала голосно Тоша,   
Сидіти у будці не хоче.       
До двору іде  листоноша,   
Не дивиться в очі.               

Наблизилась, зняла хустину, 
Дістала конверт винувато.   
Тулилася Дар’я до тину,      
А ноги як вата.               

Із рук усе лист  випадає,         
Конверта розкрити не може,   
Лиш боляче так видихає:         
«Та, що там? Ох, Боже…»            

Ось Колька, -  йому і віддали      
Листа, там із фронту печатка.
І щоки блідими враз стали:      
«Бумага на татка».               

Не билася і не кричала,               
Дізнавшись про тяжку ту втрату.   
У скронях лиш кров’ю звучало:         
«Не може це статись».          

      
     В тилу
               
Пожовкле засмучене листя
У лісі з дерев опадає.
Як нам зупинити фашиста?
Все йде-наступає.

Селяни на фронті по світу,
І знову поштар поспішає.
Несе і конверти  з привітом,
І горе безкрає.

А плакати часу немає:
За плуг до мозолів, до поту.
Ще й сонця на небі немає –
Біжать на роботу.
 
Копиці квапливо змітали,
Дві ями під силос готові,
Для фронту коней передали –
Послужать корови.

Уже за зерно відчитались,
І дров заготовили школі.
Та все ж не поспіли: зосталась
Картопля на полі.

Двожильні. Їм вистачить сили.
Ночами, під світлом ліхтарним,
Горьовані  грудки на вили -
Працюють ударно.

А діти –з полів кожен колос!
Не чути дитячого свисту.
І тільки з дорослими вголос:
«Геть звіра - фашиста!»

За старших залишившись вдома,
З хазяйством вправлятися змога.
До школи, дорога знайома:
«Прийде перемога!»

А вчитель про подвиг солдата
Рядочки в газеті читає.
За партами вщухли хлоп’ята,
Батьків споминають.

І кожен, - з бажанням до болю,-
Пишається батьківським краєм.
І знає, що місця у школі
Для  лежнів немає.

А потім, збиваючи ноги,
Збирають гриби та горіхи
Для фронту, все для перемоги.
Хоч вдома ні крихти.
 


Син

Над дахом димок похитнувся,
Сніжинки - неначе намисто.
А син її з фронту вернувся,
Списали начисто.

І радість, і горе у неї,
Скінчилась жахлива розлука.
Живий. І залишиться з нею.
Хоча і безрукий.

Зварилась картопля, ось ложки. 
І стіл для гостей накриває.
А де ж веселуха-гармошка?
В кутку спочиває.

Високий, стрункий, чорноокий…
Сусідки крадькома зітхають:
Все грав в довоєнні ті роки,
Тепер не зіграє.

У матері серце скипіло.
Розправила плечі, питає:
Так що ж це, війною і тіло,
І душу ламає?

Не треба, не плачте, дівчата.
Ох, тяжкі воєнні дороги.
Та прийде й до нашої хати
Той час перемоги!

Притихла, сльозинку прогнала:
"А смуток і сльози не діло".               
І пісню свою заспівала
Протяжно та вміло.

І серце співало, і очі
Про щастя, про біль і про муку,
Про місячні зоряні ночі,
Любов і розлуку.

У небо та пісня злетіла,
Відлунням скотилась до гаю.
В серцях їх надія міцніла.
І віра без краю.


Альманах. Спасибо ветеранам за победу!
http://www.stihi.ru/2015/05/02/1161

Международный конкурс Болгария 2016   
http://www.stihi.ru/2016/01/18/10173