Леонид Талалай. И тех... и тех... уже не стало...

                ***
И тех...и тех...уже не стало,
и отчуждения начало...
стоит осадою зима.
Печаль нема. И немы ветви,
и мягко стелет, как навеки,
и мягким кроет всё туман.
А над туманом перекатом
из леса катится "э-гей!",
как будто приглашая в хату, -
а в ней ни окон, ни дверей.
Пронзает холод душу днесь.
Но у меня здесь в вечер ранний
есть светлое воспоминанье
и, чтоб согреться, чарка есть.
Всех соберу - без всякой даты,
как и бывало в те года...
Потом, как будто провожатый,
со всеми выйду я из хаты,
свет погасивши навсегда.

                ***
І тих...і тих...уже немає,
і чуженіють небокраї,
стоїть облогою зима.
Печаль німа. Німують віти,
і м"яко стелить, мов навіки,
м"яким вкриваючи, туман.
А над туманом перекатом
із лісу котиться "е-гей!",
немов запрошуючи в хату,
в якій ні вікон, ні дверей.
І холод душу дістає.
Але надвечір, слава Богу,
ще є у мне світлий спогад
і, щоб зігрітись, чарка є.
Зберу усіх...І буде свято,
як це було вряди-годи...
А потім, ніби проводжати,
я разом з вами вийду з хати
і вимкну світло назавжди.