Ангел

Ангел
Біло-біло все надворі,
Швидко день минає,
Біле поле, білі гори,
Квіточок немає,
Не почуєш співу пташки
З голосочком милим,
Поховалися й комашки,
І барвисті крила.
Не знайдеш ніде порічок,
Грушок жовтобоких,
Крига вкрила синю річку,
Мерзнуть наші щоки.
Але люди не сумують,
Ласощі збирають,
До ялинки їх готують,
Свята всі чекають.
Вже й Агнеса причепила
Іграшки й гостинці,
Будуть дітки милуватись
Тим, що на ялинці.
А коли уже до свята
Стіл вона накрила,
Був він зовсім не багатий,
Але так красиво!
Це ж для щастя і для сміху
Є найкращий вечір.
Новий рік усім на втіху,
А найбільш – малечі.
Коли сонні оченята
Вже схотіли спати,-
Біля них і мама з татом
Стали позіхати.
В Новорічну ніч, буває,
Хтось чекає дива,
А коли тих див немає,-
Й на душі журливо.
Лише в сни приходять мрії,-
З різної причини,
Що породжують надії
Часом у людини.
Та в Агнеси не бувало
Ще мабуть бажання
Окрім тих, щоб вистачало
Всім на проживання.
Щоб було чого поїсти,
Одягнутись гарно,
А горілки як не пити,
То вже й не погано.
З цим щодня вона лягала,
В цім її пориви,
Ну, здоров’я всім бажала
На життя щасливе.
Потім снились то удачі,
То невдач багато,
Милі посмішки дитячі,
І веселе свято.
В снах і гроші заробляла
І в саду гуляла,
Влітку ягоди збирала,
Взимку дров шукала.
Так воно й цієї ночі,
В сновидінь події,
Коли спали її очі –
Прилітали мрії.
Всі десь, снилось, поспішають,
Лиш сніжинки з неба
Тихо-тихо пролітають,
Вона йде, бо треба.
Світло падало з віконець…
Ось шумок почувся.
Раптом бачить – незнайомець
Звідкілясь з’явився.
І стрункий він, і красивий,
Має карі очі,
Дуже гарний і вродливий.
Ну й чого ж він хоче?
Про що буде говорити?
Чому йде за нею?
Чом не дав кудись звернути
Впертістю своєю?
Тут зробилось не до жартів,
Стало не до сміху,
Довелось їй поспішати
По заметах снігу.
Уже й сил не вистачає
На шляху важкому,
А той «хтось» наздоганяє,
Він не має втоми.
Страх наповнив її душу,
Ось вона згадала:
«Я ж тепер летіти мушу,
Як колись літала.
Поки маю віру в себе,-
Знаю: Хто старався
До цих пір ніхто ще в небо
Із них не піднявся.»
Заспокоїлась Агнеса
Й кроком проти вітру,
Мов сніжиночка небесна
Стрибнула в повітря.
Пролетіла над землею,
Де ліси, де гори,
Понад хатою своєю
Та над білим полем,
А побачивши будинок,
Щоб біді не здатись,
Не втрачаючи хвилинок,
Почала ховатись.
Важко їй було ходити
В лабіринтах долі,
Не було вже сил летіти,
Та хотілось волі.
До дверей, що біля входу
Трішки притулилась,
Далі в них немає ходу,
Тут і зупинилась.
Думала – як їй попасти
До своєї хати,-
Як спуститись і не впасти –
Почала гадати.
Їй би думкою своєю
Десь знайти віконець,
Раптом бачить – перед нею
Знову Незнайомець.
Не згубили її й досі
Його карі очі,
Але зла вони їй зовсім
Завдати не хочуть.
Коли мовив: «Добрий вечір!
Облиш всі ці муки»,
То поклав він їй на плечі
Свої теплі руки.
«Більше ти мене не бійся,
Я твій друг, не ворог,
То ж на краще понадійся,
Не зроблю я горя.
Будь спокійна, моя пташко,
Знайди в собі сили,
Жити в цьому світі важко,
Але маймо крила,
Щоб піднятись від усього,
Що дає нам болю
Не лякайся ти нічого,
Відчуй свою волю.
Нехай доля не лякає,
Не журися часто,
Тебе скрізь я відшукаю
І не дам пропасти.
«Але хто ж ти?»- запитала
Вона в цю хвилину.
«Чом раніш тебе не знала?
Де твоя родина?»
«Всього не скажу, не можу,
Чарівнице юна,
Я є скрізь, я не відходжу,
Поки все, красуне.»
«А навіщо ж тебе знати?»,-
Спитати хотілось,
Та прийшла пора вставати,
І вона проснулась.
Довго думала Агнеса –
Що за сон їй снився,
І кого та ніч принесла.
Хто ж тоді з’явився?
Були різні розрахунки,
В снах багато правил.
А в кінці прийшло на думку:
«Це ж мабуть мій Ангел?!»
Лунізана, 14.01.1997р.