Васыль Стус. На Лысой горе...

                ***
На Лысой горе догорают ночные костры,
осенние листья на Лысой горе догорают,
а я уж забыл, где она, та гора, и не знаю,
узнала б она меня или нет.
Октябрь, середина, пора предвечерий твоих,
твоих недоверий, неверий, осеннего ветра.
Уже и полжизни своей забывается. Грех
уже забывается. Горе и радость неверны.
Уже середина твоих тонкогорлых разлук,
уже я не знаю, не знаю, не знаю, не знаю,
то ль я уже умер, а может, живьём умираю,
ведь всё отцвело, отзвенело, сгорело, погасло вокруг.
Но пахнут доныне ладони печалью тебе,
и горькие губы, солёные даже, всё пахнут,
и Лысая эта гора пролетает испуганной птахой,
и глухо, как кровь в аорте, гуденье-надрыв голубей.

                ***
На Лисій горі догоряє багаття нічне,
і листя осіннє на Лисій горі догоряє,
а я вже забув, де та Лиса гора, і не знаю,
чи Лиса гора впізнала б мене.
Середина жовтня, пора надвечір"їв твоїх,
твоїх недовір і невір і осіннього вітру.
І вже половина життя забувається. Гріх
уже забувається. Горе і радість нехитра.
Середина жовтня - твоїх тонкогорлих розлук,
і я вже не знаю, не знаю, не знаю, не знаю,
чи я вже помер, чи живу, чи живцем помираю,
бо вже відбриніло, відцвітло, відгасло, відграло навкруг.
Та досі ще пахнуть тужливі долоні тобі,
і губи гіркі аж солоні і досі ще пахнуть,
і Лиса гора проліта схарапудженим птахом,
і глухо, як кров ув аортах, надсадно гудуть голуби.