Усадьба Попових

Дерев’яний собака біля колеса млина
він чекає на світанок, він чекає на завтра, на зараз,
на південь, на північ, на всі боки,
заздалегідь, за тиждень до того, за рік, озираючись.

Ми ходимо біля лап його, ми повітря вдихаємо,
ми на старе дивимося, на те, що й він,
давно, позавчора, торік, іноді і завжди, а, навіть,
вічність своїми очима бачив, й відтоді пусті вони.

Вираз бачать, вимір знають, вбоки ходять – на місці стоять,
коло млина, очі собачі-ведмежі, зміїне обличчя…
дерев’яні я бачу, я падаю, падаю й плачу;
ти, мій друже, падаєш – я тебе вгору тягну,

доки хмари міняються і дівчина їх зупиняє.
І колесо вже не зовсім, й не іноді, навіть не вчора,
й ніколи на млинове не схоже, крутиться,
і з кожного нашого враження етнічну сукню сплітає.

Спливаємо, залишаємося, уходимо, а відтак,
шляхами все тими ж назад, в його погляд,
де добре, злим не буваючи, наче травень і всі хто у ньому;
– зникаємо на ліпший час,
з негіршого  в чудове, з індокачками на перегони.

Мені сумно, нам сумно, всім сумно,
бо ми б хотіли, але маємо з дерева очі
в рожевій від глини і вітру воді, крізь листя зелене,
сонцем і зміями чорними спечене – виє собака-ведмідь.