Перше кохання

Перше кохання
Йому розгадка бачилась у всьому,
Промінчик радості в очах його горів.
Хоч досвід мав він і багато в чому,
Але найбільше радіо любив.
Коли не мав цікавої роботи -
Щось почитати поспішав завжди.
В політехнічному навчався інституті
Тоді він без усякої біди.
Ніколи та ні з ким не сперечався,
Бо дуже не подобалося це,
А далі… безнадійно закохався
І з цього й почалося геть усе.
Він на весіллі вперше її бачив,
З тих пір  летів до неї, а не йшов.
Стискалось його серденько юначе…
Така вона, безжалісна любов.
Ну а Тетяна, дівчина потішна,
Не дуже була скореною ним.
Любив її він пристрасно і ніжно,
І був сором’язливим та простим.
Прийде, було, схвильовано до неї,
До лавочки, туди, на стадіон,
І в погляді коханої своєї
Він  відчував тепло, неначе сон.
Вона до нього вперше пригорнулась,
І вперше тоді з розуму звела.
Аж швидше його  серденько забилось,
І кров його гарячою була.
Тепер він знав, хоч і відчув мовчання,-
Назад уже немає вороття,
Бо зрозумів: так ось яке кохання,
Коли життя без неї – не життя.
В його душі ім’я її звучало,
Воно було найкращим із усіх:
Танюша, Таня, Танічко, Тетяно…
Забути він ніяк його не міг.
Коли, бувало, снилась серед ночі,
То серце зігрівалося теплом,
Бо цілував кохані карі очі,
І все здавалось лагідним кругом.
Як болісно було тоді проснутись…
Свою голубку знову відпускать,
Бо в сон уже не можна повернутись,
Щоб губи ці п’янкі поцілувать.
Чекав для себе жалості від ранку,
Хотілось політати в небесах,
Щоб дівчину кохану, на світанку,
В блакитну даль понести на руках.
Приємно було з нею говорити,
І посилати лагідні листи.
Вона писала – де її зустріти,
А він – безкрайнє море доброти.
У щастя ніби крила виростали,
Піднесено по світу він ходив,
Та в неї почуттів було замало,
Бо не хотіла, щоб її любив.
Чому? Таке не легко розгадати,
Але чекати більше не могла,
І вирішила правду написати,
Хоч і гіркою правда та була.
Її листи раніше зігрівали,
Щоразу їх до серця пригортав,
Але тепер аж сльози набігали,
І що робити – він уже не знав.
Бо серденько, замучене від болю,
Безжалісно поранене було,
Старалося боротися з бідою,
Та витримати цього не могло.
Нестерпними здавалися ті муки,
Всі говорили: горе йому тут.
Відмовився він навіть від науки,
Покинувши любимий інститут.
Хоча і вірив, довго ще не спалось,
Нові листи придумуючи знов,
Бо дуже сильно у ті дні хотілось
Вернути свою втрачену любов.
Усе даремно, Таня не писала,
Тривожно проминали його дні,
Нічого тоді дівчина не знала,
Про очі, що журилися сумні.
То ж медсестрею захотіла бути,
В Українці навчали тоді їх,
А він не міг ніде її забути,
І довго йшов за нею,- доки міг.
Покинувши нажите все навіки,
Не признаючись матері – чому,
Далеко від рідненької домівки,
Не знав – куди податися йому.
Ще й зовсім на роботу не приймали,
І житла не було йому ніде.
Лише хороші друзі зігрівали,
Коханій і не снилося про те.
Чекав листа, бо мав тоді надію,
Та дочекатися не міг його ніяк.
Все не здійснялися найкращі його мрії,
Довгенько ще тривало воно так.
Він будівельником знайшов собі роботу,
Хоча й важку, але не жалкував.
Уже не був студентом інституту
За те, що свою дівчину кохав.
А потім… щось у серці зворухнулось,
І знову на побачення прийшла,
І сонечко привітно посміхнулось,
І в щасті їхня дружба розцвіла.
І радісне було тоді зітхання,
І знову зустрічалися вони,
Бо повернулось лагідне кохання
В чудовім вальсі снігу і зими.
Тихесенько сніжинки пролітали,
Навколо забіліла вся земля,
І знову на устах його звучало
Давним-давно омріяне ім’я.
Та щось вона ніколи не сміялась,
І зрозуміти цього він не міг,
Лише в стежинку довго задивлялась,
Яку покрив чудовий білий сніг.
Чому ти зажурилася, Тетяно?
Скажи мені, ти тільки не мовчи.
Що сталось, моя доленько кохана?
До щастя підберемо ми ключі.
Але вона нічого не сказала,
Щоб його рана трішки зажила,
Вже іншого на серці вона мала,
Хоч і таємно правда ця жила.
Не довго все це мусіло тривати,-
Ця правдонька, насправді не проста,
Тож довелось нарешті розказати –
Якою була ласка й доброта.
Про те, як вона заміж захотіла,
Обманюючи болісно його,
Що завжди вона іншого любила,
Що слова не дотрималась свого.
Та й так пішла від нього по стежинці
У ті свої щасливіші світи,
А він, з великим горем наодинці,
Зовсім не знав – куди йому іти,
Бо вже не мав ні щастя, а ні дому,
В вагончиках, у холоді зими,
Відмовивши собі тоді у всьому,
Був  там, де будували і жили.
Були гуртожитки, отримав і квартиру.
Чого лиш тільки в нього не було?!
Та без коханої усе воно не миле,
І радості ніщо не принесло.
Всі дні життя без щастя пролітали,
Як міг у цьому світі – так і жив.
Адже її завжди не вистачало,
І довго ще за нею він тужив.
Ось так кохання розбиває серце,
Чия б то не була у тім вина,
Ну а коли переболить усе це,
То на все інше часу вже нема.
Лунізана, 1995р.