Тени и сумрак, день золотой. Лина Костенко. С укра

Перевод с украинского Фриды Шутман


Тени и сумрак, день золотой.
Плачут и молятся белые розы.
Может быть я, или кто-то другой
возле веранды сидит в скорбной позе.
Может, он плачет, а может быть, ждёт –
кто-то шагнёт или форточка скрипнет.
Может, он встанет, челом припадёт,
там, на веранде, к проёму приникнет.
Где же вы, люди, что жили в том доме?
Ясный мой свет, ах, какое раздолье!
Танец пчелиный – горе потомков,
танец пчелы у бессмертного поля.
Может, уже через тысячу лет –
я и не я, пробуждённая в генах,
здесь на земле разыщу хоть бы след
рода, что скрыт был в слезах и легендах!
Голос колодца, отчего ты замолк?
Руки шелковиц закоченели.
Выбиты окна, повешен замок –
А на калитке затворы слетели.
Слякоть покрыла белый порог.
Кто же в том доме стонет ночами?
Может, живёт в нём, кто сам одинок,
и пустоту ставит в печь рогачами.
Может быть, боль наша, может, вина,
Может, бальзам на несчастные души –
Память колодца и память окна,
Память тропинки в саду, дикой груши…




ОРИГИНАЛ:


Лiна Костенко

Затінок, сутінок, день золотий



Затінок, сутінок, день золотий.
Плачуть і моляться білі троянди.
Може це я, або хто, або ти
ось там сидить у куточку веранди.
Може, він плаче, а може, він жде –
кроки почулись чи скрипнула хвіртка.
Може, він встане, чолом припаде,
там, на веранді, чолом до одвірка.
Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?
Світку мій білий, яке тут роздолля!
Смуток нащадків – як танець бджоли,
танець бджоли до безсмертного поля.
Може, це вже через тисячу літ –
я і не я вже, розбуджена в генах,
тут на землі я шукаю хоч слід
роду мого у плачах та легендах!
Голос криниці, чого ж ти замовк?
Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?
Вікна забиті, і висить замок –
ржава сережка над кігтиком клямки.
Білий причілок оббила сльота.
Хто там квилить у цій хаті ночами?
Може, живе там сама самота,
соває пустку у піч рогачами.
Може, це біль наш, а може, вина,
може, бальзам на занедбані душі –
спогад криниці і спогад вікна,
спогад стежини і дикої груші...