286. Василь Стус. Бежит по стежке шумная листва...

Бежит по стежке шумная листва,
Как свора воробьев золотоперых,
Хромой их лет и однокрылый лет
Манит тебя тревожным переливом.
Рябит в глазах – от солнечного блеска.
Рябит – от листьев и воспоминаний,
Рябит в глазах – от юности минувшей
Задорных однокрылых синих дней.
Вечношумящие могучие дубы
Разбили табор – чисто запорожцы,
И листья, словно пламя, зачерпни,
И обожги и душу и ладони.
Не бойся – жажду утолит ручья
В глухом яру гортанное журчанье.




Біжить по стежці листя голосне,
мов зграйка горобців золотоперих,
кривий їх лет і однокрилий лет
значить тебе тривожно-миготливо.
Рябіє ув очах — од сонця блисків.
Рябіє ув очах — од листя й споминів,
Рябіє ув очах — од проминулих
юначих однокрилих синіх днів.
Важкі, як дзвони, нелині-дуби
отаборилися, неначе запорожці,
і листя зачерпни, немов вогню,
і обпечи вогнем долоні й душу.
Не бійся — тамуватиме жагу
в глухім яру струмка гортанний журкіт.