282. Василь Стус. Там, где надречья белые пески...

Там, где надречья белые пески
маячат над днепровскою протокой,
где только краснотал, и ночь, и ты,
а больше ни души – с удою сидя,
я думал думу долгую.  Рассвет
едва мерцал над кручею. Кричала
неведомая немощная птаха,
и земснаряд внезапно заходился
высоким криком двух своих сирен.
Там я постиг себя, и мир, и век
и жутко стало мне. И тут внезапно
переменился взгляд мой. Показалось -
это не я живу, а некто, прежде
меня рожденный затесался вдруг,
За горло взял и душу обхватил,
И так к нему привык я с малых лет,
что не познал себя, так как и не был
собой. Как близнецы сиамские,
мы неразрывно с ним вдвоем живем.


Там, де надріччя, біле од пісків
змаячене дніпровою сагою,
де тільки верболіз, і ніч, і ти,
а більше ні душі — тримавши вудку,
снував я довгу думу. Передсвіт
ледь мерехтів над кручею. Кричало
якесь маленьке немічне пташа,
і земснаряд зненацька заливався
високим зойком двох своїх сирен.
Там я збагнув себе і світ і час
і моторошно стало. По раптовій
одміні мого погляду здалось,
що це не я живу, а хтось, до мене
іще народжений, був уступився
і дух забив і душу геть обліг,
що, призвичаєний до нього змалку,
я й не пізнав себе, бо ж і не був
самим собою. Мов брати сіамські,
ми уводносталь з ним і живемо.