Павел Вольвач. И синь, и так задымлено...

                ***
И синь, и так задымлено, так медно...
И пусть оно пребудет неизменно -
Пылают окна. Город.
Трепет.
Смерк.
Хоть видно всё, ну разве кроме Бога.
В просторе улеглись в свободе строгой
СветА и тени, будто жизнь и смерть.

Базар пустеет. Баба цену просит.
Темнеют тихо птицы и вопросы...

Какой же крови, веры и волшбы
Моя земля, что дышит словно доля?
Тут женской плотью веют мне холмы,
Той женщины, что если, если бы...
Вот той её...

Окраденность - до всех корней волос.
Но птах бессмертья расправляет перья.
И мёртвость. Бездыханность.
А всё ж - вот:
Лежит-молчит -  дарёное, небось, -
Невзысканное за века безмерье.

                ***
Так синьо, так задимлено, так мідно...
І хай воно лишається незмінно -
Вогниста шибка. Місто.
Смерк.
Хоч видно все, хіба що Бога опріч.
І в просторі вляглися щільно поруч
Світла і тіні, як життя і смерть.

Базар пустіє, Баба йде остання.
Темніють стиха птахи і питання...

Якої ж крові, віри і доби
Оця земля,  що має віддих долі?
Ці плоттю жінки натхнені горби,
Отої жінки, тої, що якби...
Отої...

Окраденість - до коренів волось,
Та птах безсмертя розправляє пір"я.
Півмертвість. Бездиханність.
Але ж - ось:
Лежить-мовчить, дароване за щось,
Дахами всіяне невзискане безмір"я.