Лина Костенко. Жду этот день...

                ***
Жду этот день, когда себе скажу:
ну вот строфа - я знаю! - совершенна.
О, как тогда я, верно, затужу!
Как пожелаю смерти ей мгновенной!

Как испугаюсь: а куда ж теперь?!
Уже вершина, где ж моя дорога?
...Он старый был. Ушёл. Закрылась дверь.
И пели ему славу эпилоги.

Ему приснился  жилистый гранит.
И смертная тоска - как плач органный.
Он Богом был. Он создавал миры.
И отвернулся: всё было погано.

Блуждали руки, словно у слепца,
тускнели фрески, не давались глыбы.
Те руки были в ссадинах, рубцах -
всю жизнь они с камнями говорили.

И небо есть. Но нету потолка.
Пошли дожди. Леса вверху качались.
И улюлюкала внизу толпа.
И кисти, краски чуждыми казались.

А он упасть боялся на толпу.
Смеялись в спину римляне и скифы.
Сорвался. Но не больно ведь ему:
разбился камень. Только стало тихо.

И вот лежит. И некому сложить
его в одно на плитах базилики...
Очнулся. Ничего ведь не болит.
Всё отнялось. И это уж навеки.

Нажился он. И недругов нажИл.
Ему без года было девяносто...
Жизнь спрессовал; друзей похоронил;
и умирал задумчиво и просто.

И веки тяжелы... и след слезы...
и жаль безмерно лишь одной утраты:
"В искусстве я познал всего азы.
Всего азы. На что я жизнь истратил?"

Земля пером. Чудной был человек.
Душа в трудах нашла своё блаженство.
Чтоб так искать, и вот за целый век -
всего азы! - а где же совершенство?

Глубиннейшая совесть мастеров,
тебе не страшно навигаций Леты!
Был трудный век. Теперь - и в глаз и в бровь -
все классики,  художники, поэты.
Все гении!
На вечные весы
кладут шедевры от своей щедроты.
Тот, кто познал в искусстве лишь азы,
был Микеланджело Буанаротти.

                ***
Чекаю дня, коли собі скажу:
оце строфа, нарешті, досконала.
О, як тоді, мабуть, я затужу!
І як захочу, щоб вона сконала.

І як злякаюсь: а куди ж тепер?!
Уже вершина, де ж мої дороги?
...Він був старий. Старий він був. Помер.
Йому лизали руки епілоги.

Йому приснився жилавий грніт.
Смертельна туга плакала органно,
він Богом був. І він створив свій світ.
І одвернувся. Все було погано.

Блукали руки десь на манівцях,
тьмяніли фрески і пручались брили.
Були ті руки в саднах і рубцях, -
усе життя з камінням говорили.

Вже й небо є. А стелі все нема.
Пішли дощі. Хитались риштування.
Внизу ревла і тюкала юрма.
Вагою пензля металися  вагання.

А він боявся впасти на юрму.
Сміялись в спину скіфи і етруски.
І він зірвавсь. Не боляче йому,
бо він розбився на каміння друзки.

І ось лежить. Нема кому стулить
його в одне на плитах базиліки...
Прокинувся. Нічого не болить.
Все віднялось. І це уже навіки.

Нажився він. І недругів нажив.
Було йому без року дев"яносто..
Життя стужив і друзів пережив,
і умирав зажурено і просто.

Важкі повіки...стежечка сльози...
і жаль безмірний однієї втрати:
"В мистецтві я пізнав лише ази.
Лише ази. Як важко умирати..."

Земля пером. Чудний був чоловік.
Душа понад межею витривалості.
Щоб так шукати,і за цілий вік -
лише ази! - ні грана досконалості.

Ти, незглибима совісте майстрів,
тобі не страшно навігацій Лети!
Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, -
усі митці, художники й поети.
Всі генії!
На вічні терези
кладуть шедеври у своїй щедроті.
Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,
був Мікеланджело Буонаротті.