Привязан челн, а вода бушует,
И сидя в изветшалом том челне,
Смотри, как осень плавится в огне,
И смерть свою дубрава торжествует.
И потеряйся в водоверти ты,
Утратив берег свой, отдавшись свету.
Горит стерня, где пожелтело жито,
О вересень! Ты жрище темноты!
И буду долго я сидеть один,
Над удочкой склонясь. И вспыхнет вечер,
Огнями перьев небеса засветит,
Чтоб в жизни этой ты не заблудил.
Припнуто човен, а вода струмує,
і сидячи в старезному човні,
дивись, як має осінь на вогні,
і як діброва свій покон святкує.
І розгубись у вирі струмувань,
згубивши берег свій, віддавшись світу.
Горить стерня, де половіло жито,
о вересню, теребище смеркань!
Отак посиджу в довгій самоті,
над вудкою схилившись. Надвечір’я
запалить крижнів вигублені пір’я,
щоб ти не заблудився в цім житті.
275. Василь Стус. Привязан челн, а вода бушует...
© Copyright: Алёна Агатова, 2016
Свидетельство о публикации №116040600552
Свидетельство о публикации №116040600552
Рецензии