276. Василь Стус. В пустоте будто смерть безъязыки

В пустоте будто смерть безъязыких зеркал
Пересохлая мгла шебуршит, как песок,
И высокий, как вопль, тонкогорлый песняр
Воспарил вдруг над телом своим.
Дух возносится вверх. На глаголе беды
Аж зашелся кривой от надрыва кадык,
Аж с зеркальных краев заросилася кровь!
Ночь творожится, будто кристалл.
Начеку будь, шальная, блажная душа!
Ведь и зренье и слух – исподвохи убьют!
И вскричала разорванных нервов струна,
И пужливо вскричал полусон хрусталя,
И вскричала нежиль зеркал.


У німій, ніби смерть, порожнечі свічад
пересохла імла шебершить, мов пісок,
і високий, як зойк, тонкогорлий співак
став ширяти над тілом своїм.
Дух підноситься д’горі. У зашморзі бід
аж зайшовся кривий од волання борлак,
аж огранням дзеркал заросилася кров!
Ніч зсідається, наче кришталь.
Начувайсь, навіжена, скажена душе!
Бо вдивляння, вслухання — зненацька уб’ють!
І зверескнула нервів утята струна,
і зверескнув пугкий напівсон кришталю,
і зверескнула пустка свічад.