Утраченная надежда

Тихая осень грустит за окном,
И плачет дождь холодными слезами.
В комнате темно. Мать за столом,
Шепчет что-то старческими губами.

-Сыночек, родной, я же тебя растила
Разве ж для этого лиха - для войны?
Прости, что я тебя не защитила,
Что отпустила на войну. Прости.

И слезы катятся из глаз на руки,
Неотвратимы, как и кровь из ран.
И эхо слово в голове выстукивает:
"Афганистан! Афганистан! Афганистан!"

Вчера мать сына похоронила,
А с ним надежда в вечность отошла.
Счастливая судьба лишь мимо проходила
И где-то в жизни до другой ушла.

А старость подошла вплотную к ней,
Взглянула в душу - словно обожгла.
И побелели косы вдруг у ней,
На плечи ноша горечи легла.


Втрачена надiя

Наталья Су

Сумує осінь тиха за вікном,
І плаче дощ холодними сльозами.
У хаті темно. Мати за столом
Шепоче щось старечими вустами.

-Синочку, рідний, я ж тебе ростила
Хіба ж для цього лиха - для війни?
Прости, що я тебе не захистила,
Що відпустила на війну. Прости.

І сльози котяться з очей на руки,
Невідворотні, як та кров із ран.
І лунко слово в голові вистукує:
"Афганістан! Афганістан! Афганістан!"

Учора сина мати поховала,
А з ним надія в вічність відійшла.
Щаслива доля жінку обминула
І десь в житті до іншої пішла.

А старість підійшла впритул до неї,
У душу глянула - і ніби обпекла.
І побіліли коси у старої,
На плечі ноша горя враз лягла.