Уривок з уривка

Німий...
Він був німий, я пам'ятаю!
У мряці жовтня тикався в сніги.
Мугикав в ніч, що дня не вистачає
на те, щоб світ застрелився з нудьги...
Сплітав на пальцях долі візерунки,
коли лунали постріли в церквах...
Який там жаль?!
Сховавшись за лаштунки,
в тій німоті давно панує страх...
І ніц ніхто йому не прошепоче,
що Світло з неба сяє не для всіх.
І що за нього інший поклопоче,
у забутті спокутуючи гріх...
Німий...
Він став німим, я пам'ятаю...
Коли весна у грудні не прийшла,
хтось зверху крикнув:
- Нумо, політаєм!
Ти ж сам міняв на голос два крила!
Ти ж сам просив залишити лиш очі
для цього світу звабливих надій!..
Чому ж тепер підвестися не хочеш?
Чому мовчиш? Бездушний - не німий...
Та ба, дарма...
І крила нерухомі.
І вічний голос в жадібності щез.
І Той, з хреста, до болю незнайомий,
пропав раптово...
Кажуть, що воскрес!..
Гукнути б в ніч, щоб сонце прокидалось
й жахливі сни спалило без сліда!..
Гукнути б, Боже!..
Серце не проспало!
Його втопила змучена вода...
І мій німий в мовчанні як в молитві
до краю скелі мовчки підійде,
щоб зупинити душу у гонитві
за звуком рук, що чути де-не-де...
Тікай мерщій!
Проси назад горлянку,
з якої очі литимуть слова
про усміх гір, і радощі світанку,
і площі міст, де виросла трава...
Проси без слів!..
Без голосу.
Без мрії...
І у небесних дивних дзеркалах
глухі світи, позбавлені надії,
відреагують з вірою в очах...