Стiй! Хто iде?! проза

Стій! Хто іде?!
І

У церкві коротко і тоненько задзвонили дзвони. У вікнах запалювалося світло. На невеличке село, що втопилося помежи закарпатських гір, насувалася темінь. У ґаздівській стаї, наспіх переділеній дошками та фанерою на кімнати, також чекали ночі. За щільно зачиненими вікнами та наглухо затуленими шторами, довкола невеликого столу сиділи кілька специфічної кавказької зовнішності неголених людей. Хтось курив. Щільний сморід синього і гіркого диму висів погойдуючись, мов би зачепився укритої кіптявою жарівки. Двійко чоловіків зі свистом та бульканням спали припершись до стіни, інші тихо перемовлялись звуками незрозумілої мови. Час від часу чулися вигуки: О, Алльах! Опісля всі замовкали, вслухаючись у безперервне різноголосся гортанного хлипання. Ґудзуваті брудні матраци, що лежали неметеною долівкою попри стіни слугували їм за ліжка та килимки для моління. Вихідці з країни, де коноплю їдять так само як ми пір’я цибулі приїхали до Західної України на екскурсію, що мала закінчитися біля кордону зі Словаччиною.
Європа… омріяна Європа… ти, далекий Париж, Берлін, Рим, а може й Лондон. Як же хочеться торкнутися твоєї іншопланетної кольорової і веселої цивілізації. Там кажуть, що можна жити і не працювати, а ще легко добути наркотики. Чому б не пошукати у цьому раю шматок свого щастя? Німецькі і бельгійські, чеські, французькі рафі;ки (друзі по-афганськи), які ви хороші, які ж ви дурні. Ці невинно-райдужні думки роями кружляли в їхніх го;ловах і мовби читалися на обличчях. Із усіма присутніми тут, майже «святими нелегалами», цьогоніч люб’язний господар гостинного схрону у самісінькому центрі Європи мав попрощатись. Така вже вона є, ця захоплююча та небезпечна екскурсійна програма. Узбеки, таджики, казахи, росіяни, усі вони радо приймали та допомагали шукачам щастя, звісно не з альтруїстського пориву, за дякую, а за конкретну суму у невмирущо-твердій американській валюті. Цього разу останніми у довгому ланцюжку «доброчинців-екскурсоводів» мали стати закарпатські лісові хлопці з-під Нижніх воріт.
Щиросердно кажучи, кордон і Нижні ворота розділяє шмат дороги у майже сто кілометрів, але хіба це щось змінює? Провідники про все знають, маршрут, місце і час перехо;ду відомі, залишилося дочекатися темряви і можна рушати.
Чи то виючи, чи то стогнучи, пирхаючи, зариваючись колесами у глибоку твань лісової дороги 66 тентований «Газик» кружляв по кількакілометровому колу. Вмикаючи і вимикаючи світло для конспірації, він неспішно пробирався до омріяного кимсь кордону. Хмари, що звечора згущувались на гористому обрії, почали сипати дрібним і холодним дощем. Через дірявий брезентовий тент на подорожніх щосекунди летіли великі краплі води. Із кожним наступним колом дорога все більше псувалася і розмокала. Щоб не випасти із кузова, пасажири руками і ногами чіплялися за дерев’яні лавиці. Штурхани щомиті наздоганяли їх, підкидаючи та розгойдуючи, немилосердно стрясаючи їхні мізки. Як страшні середньовічні інквізитори чи куклускланівці із балахонами на головах, вони мимоволі підстрибували і щось кричали один одному, присмачуючи усе те звертаннями до Аллаха.
ІІ
Пан злісний, не був такий злісний, як промовляла його посада. Поважного віку огрядний чоловік знав довколишні ліси не гірше власної хати. Кожне дерево, кожен рівчачок знав. Яку ж довгу дорогу пройшли його невтомні ноги. Ось і вчора, по-ґаздівськи, він ретельно оглянув ліс та свої триста метрів демаркаційної оранки, бетонні смугасті стовпчики, що так старанно нещодавно закопував. Перевірив, чи цілий, і, чи добре натягнутий колючий дріт на його кордоні. Неабиякою гордістю місцевого лісівника була справжня спостережна вишка із східцями. Для повного антуражу;, на ній стояло опудало солдата-прикордонника і ви;сів великий та потужний китайський ліхтар на акумуляторі.
Присутні біля вишки уже четверту годину спостерігали нічний заїзд лісом і за цей час встигли добряче замерзнути. Перевезення чергової партії нелегальних мігрантів добігало фінішу. Машина рвучко зупинилась, двигун затих. Грюкнули дверцята кабіни. Рівномірний чвакаючий звук кроків поволі стих.
— Ведіть! Пролунав приглушений оклик. Знову почулись кроки і водій опустив задній борт кузова. — Плигайте на землю! Вашу мать. Порозсідались, як кури на бантині.
Тягнучи за собою сумки;, усі почали стрибати у дорожню багнюку. Наче контужені чи п’яні, хаотично гойда;ючись, вони пішли за провідником. Їх уже чекали. У далині світилась вартова вишка і блимали вогниками кілька ліхтариків. Ідучи до кордону, від супроводжуючого отримали жестами рук кілька настанов, кусачки і маленького ліхтаря, щоб уже самим іти далі.
— Стій! Хто іде?! Зупинились біля старшого. Великий чоловік у плащі маскувального забарвлення із карабіном на плечі ломаною англійською на рівні недовченої школи промовив: «За переїзд значиться треба заплатити туй ха;ндрить доларс амеріканос із кожного». Продублювавши сказане пальцями, він посвітив їм у лице. Темні обличчя під мокрими капотами морщились, а руки нехотячи лізли у пазухи за тими ха;ндрить доларс амеріканос. — А тепер, турки ви нехрещені, вів далі мову старший, — йдіть ондечки, перерізаєте огорожу кусачками і прямуйте далі, він показав долонею у непроглядну ніч, де метрів за сто блимав маячок. — Там є ще одна огорожа. За нею ваша Європа. Ясно вам? Ну ідіть вже, а то скоро буде світати. За два кілометри буде автострада і басстейшин. Зупините бусика і їдьте під три чорти за вітром. Дійшло? Ідіть, чого стоїте! Ран! Ран! Гримнув він, ховаючи доляри до старої шкіряної торебки.

ІІІ
Несміливо ступаючи у розтин огорожі, група нелегалів пішла на зустріч новому дню. Через дві години прогулянки тихим нічним лісом слух почав вловлювати шурхіт автостради, якою неслися автівки. Гостре світло ксенонів мерехтіло між деревами і різало очі. Згодом почало світати. Європа зустріла далеких прибульів густим туманом. Йдучи узбіччям добрели до автобусної зупинки. Монументальна споруда часів розвинутого соціалізму здалеку гостро разила сечею. Ставши громадським нужником, вона вже давно не виконувала своїх прямих функцій. Але, все ж водій великого автобуса побачивши юрбу зупинився і відчинив двері.
— Еууропа, промовив хтось із бомжів-емігрантів сідаючи у барвисто і весело розфарбованого «мерседеса» сполученням Uzhgorod — Lviv.