Леонид Талалай. Вспомнились друзья...

                ***
Вспомнились друзья. Тишь. Вечереет.
И от светлой памяти о них
Стало на душе моей светлее,
Словно солнца луч во тьму проник.

Голоса вернулись из забвенья,
Силуэты выросли во мгле.
Вроде бы свершилось воскресенье
Нас далёких, бывших на земле.

Вот мы все так близко и так зримо,
Что на самом деле не пойму,
То ли меж друзьями я своими,
То ль смотрю на них сквозь даль и тьму.

Мир воздушный, солнечный, зелёный,
И пестрит, колышется в глазах.
И моя любимая со мною
Девочкою юною в лучах.

К веточке притронется рукою -
И смеётся под дождём росы...
Если можешь, Господи, такою
В судный день её мне воскреси!

А душа дрожит и замирает,
Вроде Бог ей небосвод раскрыл,
А за ним ничто не исчезает,
И ни смерти нет, и нет могил.

                ***
Друзі пригадалися у тиші,
І від думки світлої про них
Стало на душі моїй світліше,
Ніби промінь в темряву проник.

Голоси ввірвались в безгоміння,
Вирізьбились постаті в імлі,
Наче відбулося воскресіння
Нас далеких, бувших на землі.

Ось ми всі так близько і так зримо,
Що уже насправді не збагну,
Чи стою між друзями своїми,
Чи на них дивлюсь крізь далину.

Світ пахучий, сонячний, зелений
Палахкоче, мерехтить в очах.
І моя кохана біля мене
Зовсім молодесенька, дівча.

Доторкнеться гілочки рукою -
І сміється під дощем роси...
Якщо можна, Господи, такою
В судний час кохану воскреси!

А душа тремтить і замирає,
Ніби підіймає небосхил,
За яким нічого не минає
І немає смерті і могил.