Леонид Талалай. На душе как будто после скрипки...

                ***
На душе как будто после скрипки,
И в слезе окрестное стоит,
Господи, чего оно так шибко,
Шибче, чем научимся мы жить?

Придержать бы - только силы нету,
Хоть бы в песне; издали маня,
Как подсолнух, улыбнулось лето,
Низко-низко голову клоня.

В клевере увядшем отпевает
Шмель свою медовую страду.
Вот уже и листья утекают,
За незримый горизонт плывут.

Но не замерла ещё калитка,
Отпечатки твоего следа...
Господи, чего оно так шибко?
Господи, куда оно, куда?..

Вот же оно было - исчезает,
Будто в воду - камнем - из руки.
Только лишь над берегом реки
Тень бежит и "Выдыбай!" - рыдает.

                ***
На душі неначе після скрипки,
У сльозі навколишнє стоїть,
Господи, чому воно так швидко,
Швидше, як навчилися ми жить?

А на всі зусилля зупинити,
Хоч у пісні, здалеку-здаля
Усміхнулось соняшником літо
та ще нижче голову схиля.

Відтоптався джміль на конюшині
І медові відспівав жнива,
От уже і листя, як на плині,
За незримі обрії сплива.

Ще скрипить, похитуючись, хвіртка,
Ще твої не вичахли сліди...
Господи, чому воно так швидко,
Господи, куди воно, куди?..

Ось воно було - і вже немає,
Як у воду випало з руки,
І лише над берегом ріки
Тінь біжить і "Видибай!" - благає.