267. Василь Стус. И глянул я и вот конь белый...

И глянул я – и вот конь белый,
И лук в руках у седока,
Достал он из колчана стрелы.
Остерегись – уж смерть близка.
И вышел конь другой – ружаный,
И кто на нем – тот держит меч.
За ним – и сечи и полоны
И кровь и стон и крик и плач.
И глянул я – и вороного
Узрел коня. Седок держал
В руках весы. И долгим-долгим
Меня он взглядом пронизал.
И глянул я – и вот конь чалый,
Смерть без седла на нем сидит –
За нею пекло. Прокричала
Зверей   презлая ненасыть.





І глянув я — і ось кінь білий,
і держить лука верхівець,
з сагайдака виймає стріли.
Вже начувайся — це кінець.
І вийшов другий кінь — червоний,
і хто на ньому — при мечі
за ним — і січі і полони
і кров і стогін і плачі.
І глянув я — і вороного
уздрів коня. Цей вершник був
з вагою у руці й надовго
на мене поглядом сягнув.
І глянув я — і ось кінь чалий,
і охляп смерть на нім сидить —
за нею пекло. Прокричала
прелюта звірів ненасить.