Нiчний полiт

Прощаюсь з домом,
З кутком знайомим,
Де плетиво доріг
В світи простерло біг.

По лініях стовпів,
За хвилям горбів
Зигзагами лісів
Край вдалині бринів!

І в звичних справ порвавши павутину,
На південь з півночі я лину!
А у розбудженій душі,
Немов запаси у коші,

Вагою пройдене лежить.
І в певну мить
Зусиллям розриваю пута
Тепер, о тута!

Скінчиться півжиттєвий гніт,
Нічний гуде політ!
За міліони літ
Я покидаю світ.

Заходить сонце, спить земля,
Круг осі вічності кружля.
І вздовж, на березі нічним,
Ходжу і бачу легкий дим.

Встає він відблиском вогнів
Над тінями химерних снів,
Що потопають в бурну ніч,
Прийнявши мого серця клич.

Востаннє, берегом ідучи,
Зі світом рвучи,
Яким я зовом одвічаю
У ніч безкраю!

Та час настав – удар чекає:
Хто цю машину розганяє?
Хто в простір птицю підіймає,
Де зір мереживо безкрає?

Мовчу, а тілом весь дрижу,
На волю здавшись чужу.
І страх, і подив занімів,
Я до моторів прикіпів –

І зринув разом! Хто я, що я?
Лечу ,немов в ковчезі Ноя!
Прощай, Земля,
Любов моя!
Я стільки літ
Терпів твій гніт.

Неси в політ
Мене, болід!
На крилах пісні
В край одвічні.

Сіянням мрії
За синь – обрії,
Видінням муки
У край розлуки
По сходах віку
За межі світу!

В ілюмінаторі ясні зорі
Переливаються у хорі.
А там, на захід – світла смуга,
Мов позолочена підпруга,

Міниться в мареві землі,
Рум’янцем танучи в імлі,
Де сходить сонце – землемір,
І магнетично тужить зір.

В ілюмінаторі ридає,
Землі прощання посилає
Далеке, рідне, глупе серце,
Що в даль незвідану несеться!

Плач, плач! Не жаль тобою водить, -
Земля, що в променях заходить,
Реальне діяння людське
І тут, на висоті, близьке!

Шумлять пробоями моря,
Горить вечірняя зоря.
Там люд встає, а тута ліг,
Для тебе ж – безупинний біг!

Не гасни, загадкова смуга!
Світи мені, немов подруга,
Сіяй край неба, з висоти
Останнім сяйвом красоти.

Щоб дар в моїм житті воскрес..
По курсу встав Південній Хрест.
Палає дзеркалом вогнів,
Душу зриваючи мені!

«Земля людей»