Як поштовх серця

Як поштовх серця ти. Пружно відштовхуюсь від дна, щосили перебираючи ногами, щоб випірнути і з роззявленим ротом почати вдихати повітря. Ахиахиахи. Я розшукую тебе очима, але твоя голова з’являється на поверхні значно пізніше. Ти смієшся. І мені хочеться тебе поцілувати. На секунду ти знову пірнаєш, щоб зализати волосся, що налізло на обличчя, назад.   Я думаю, що було б добре притулитись до тебе грудьми, животом, сідницями. Уявляю різні ракурси – обличчя до обличчя, зі спини, на стільчику. 
-Про що ти думаєш?
- Так. Ні про що.
- Ти неуважна.
- А ти не мій тато.
З тобою добре кружляти взявшись за руки. Довіритись тобі цілком. Заплющити очі – і нестись крізь зоряні шляхи. З тобою добре знепритомніти від кружляння. Обм’якнути у твоїх обіймах. Випасти з реальності, одночасно випавши з одягу.
З тих пір, як я сплю у твоїх обіймах, мені не треба ніяких пси.
Памятаєш Ізольду Білоруку? Її трунок?
Облиш. Вона зробила мені послугу...Все одно без тебе життя – не життя. І потім. Ти ж приїхала…Тоді, коли я помирав.
О, Трістане, невже те зілля, що з’єднало нас так давно, буде переслідувати нас знову і знову?
Ти начебто цьому не рада? – бере рукою моє підборіддя і дивиться уважно в очі.
Та я вже б рада була подумати про когось іншого, не про тебе…- бурмочу, опустивши голову.
Золотце, - нікуди ти від мене не подінешся! І по буквах Н І К О Л И