263. Василь Стус. Как гуси стаей, отлетают годы...

Как гуси стаей, отлетают годы,
воспоминания. Ни шороху, ни крику,
лишь голубая тучная печаль
вслед тащится. И боязливо солнце
хоронится за черными борами.
Стеклянный день, ни выхода ни входа
не зная, в ожидании застыл,
понять желая/бы только - это явь иль сон.
Воспоминания мелькают. Годы
сплывают, будто гуси в поднебесье,
А тот, что на юру, на произвол судьбы
покинутый – за взглядом потянулся
вдогон, страшится бедный, что отстанет
и пропадет в пустыне…



Неначе гуси, відлітають роки
і спогади. Ні шурхоту, ні крику,
і тільки голубий повнявий жаль
волочиться услід. І лячне сонце
ховається за чорними борами.
Осклілий день, кінця, ані початку
не знаючи, спинився в вижиданні,
аби збагнути — це ява чи сон.
А спогади збігають. А роки
спливають, наче гуси в високості,
а той, на белебні, напризволяще
покинутий — за поглядом подався
услід, бо потерпає, що відстане
і згубиться в пустелі ...