Конец романа перевод на украинский

Конец романа (Сергей Юрский,
М.Я.

Метелица, метелица
Опять метёт с утра.
Не верится, не верится,
Что ты – уже вчера.
В окне снежинки бесятся,
Зовут в пустую новь.
…Три самых холодных месяца
Морозили нашу любовь.
* * *
Ну-ка рядом садись, расскажи,
Как жила без меня столько месяцев,
На какие взошла этажи,
По каким поднималася лестницам?
* * *
Кто-то тянет, тянет душу
Сильной ласковой рукой.
Я полёт снежинок слушаю,
В грудь вливается покой.
Шум далёкой электрички,
Тропка узкая по снегу,
Я забыл твоё обличье,
Будто бы тебя и не было.
* * *
Я на звонки не отвечаю,
На стук не отпираю дверь.
Я был доверчивым вначале,
Я недоверчивый теперь.
* * *
Не верить – рано, верить – поздно.
Всё ближе жизненный оскал.
И где-то в закоулках мозга
Уже рождается тоска.
* * *
Мы постепенно забываем
Её походку, голос, имя.
Мы постепенно зарываем
Одни минуты под другими.
* * *
В непроглядной жуткой темени
В острой боли морща бровь,
Обвяжу бинтами времени
Обгорелую любовь.
* * *
Равниною снежной,
Лыжнёй бесконечной
Ушла твоя нежность
Навечно, навечно.
* * *
В метели скрылись навсегда
Огни последнего вагона.
Я позабыл про поезда.
И, словно белые погоны,
Легли на плечи мне снега.
* * *
Стихами боли не поможешь,
А ночи дьявольски тихи.
И, распуская нервов вожжи,
Я вновь и вновь пишу стихи.
* * *
коньяк приятно обжигает рот
и кровь шипит и бьётся об висок
и видишь мир совсем наоборот
во всяком случае чуть-чуть наискосок.


КІНЕЦЬ РОМАНУ (вільний переклад П.Голубкова)

Метелиця знов тішиться,
Вже з ранку в суєті.
Не віриться, не віриться,
Що ти - вже вчора ТИ.
Сніжинки зовні бісяться,
І звуть в пустелю знов.

... Ми три холодних місяці
Морозили любов.
* * *
Сядь-но поруч, мені розкажи,
Стільки місяців де відбувалася,
На які там пішла віражі,
І по сходах яких піднімалася?
* * *
Хтось тягне душу мукою
Ласкавою рукою.
Політ сніжинок слухаю,
І спокій йде рікою.
Шум далекий електрички,
Сніг, стежинка – все пішло.
Я забув твоє обличчя,
Ніби тебе й не було.
* * *
Я на дзвінки вже звик мовчати,
Не відчиню на стукіт двері.
Я був довірливим спочатку,
Та недовірливий тепер я.
* * *
Не вірити - рано, а вірити - пізно.
Все ближче життєвий оскал.
І в закутках мозку, таємно ще, звісно,
Зростає десь туга така.
* * *
Її ми згодом забуваємо
Ім'я, ходу і голос нині.
Ми поступово зариваємо
Одні під іншими хвилини.
* * *
Від моторошного сказу
Гострим болем морщу бров,
Обв'яжу бинтами часу
Обгорілу  я любов.
* * *
Степів білих сніжність,
Лижня нескінченна.
Пішла твоя ніжність
Навічно, напевно.
* * *
У хуртовині зникли назавжди
Вогні мого останнього вагону.
Я забувати  став про поїзди.
І, наче білі, посивілі чи погони,
Лягли сніги на плечі – ось сюди.
* * *
Навряд чи вірші допоможуть болю,
А довгі ночі так диявольськи гіркі.
І, нервів віжки розпускаючи поволі,
Пишу я знову й знову ці рядки.
* * *
Коньяк приємно обпікає тил щоки -
І кров шипить, і навіть в скроню б'ється,
І бачиш світ вже ніби зовсім навпаки…
Наразі трохи навскоси, здається.