Кохання без експрес й

Ми стоїмо посеред лісу,
І чорні хмари знову лізуть,
На нас ідуть з усіх боків.
Ми більше не почуєм спів.

***

І чесно кажучи, що я,
Не знаючи твого ім’я,
Так сподівалась, що степи,
Чарівні гори, навіть Ти,

Прокинуться колись зі мною,
І прозвучать лише струною
Ледь дихаючою, без життя.
Тебе – це не моє буття –

Я називаю іншим світом,
І зі своїм гучним привітом
Не посилаю жодних слів.
Він раз до сліз мене довів.

Ти думаєш, що це мовчання
Існує тільки у бажанні,
Типовому для всіх людей?
Відкинь стандарт назавжди цей.

Безслів’я це, звичайно, краще,
Ніж літер темно-сірі  хащі.
Ти пам’ятай, що ці думки
Помруть зі мною навіки.

Так, можна голосно любити,
Казати, що не будеш жити.
Кому ж потрібна та любов,
Коли не стигне в жилах кров?

Тебе кохати без експресій,
Без бруду, вигадок, агресій,
Напевно, довго буду я,
Лиш пам’ятай моє ім’я.

***

Ми будемо стояти зранку.
Удвох. В обіймах лихоманки.
В прозорому, ясному сні.
І ти прокинешся. Я – ні.