Лина Костенко И я не я, и ты мне не ты...

И я не я, и ты мне не ты,
Сады скрипят и рвут сухожилия.
Ночь одиночества  - до немоты.
И воет волк по нотам бессилия,
Тоску и боль, как с ножа, срезает.
Звенят миров обледенелые сани.
И воет волк. Зубами улиц пронзает,
в сугроб смеется черными снами.
И воет волк,  солируя ночи...
И клацает в холод клыками сосулек.
Вползает устало и  хвост тянет тощий,
в созвездии Рыб половивши тюлек.
Ты, серый, сядь. Или ляг как страж.
И расскажи  приключение волчье.
А смушки сбрось. Зачем камуфляж?
Ты лучше ной. И как можно дольше.
Погрейся здесь, мой гость ночной,
хоть мы и давно простились со сказками
Утро окнами в домино
сыграет с нами черными красками.
Солнце  запалит  огненный лук.
Заплатят тьме крыши слезою дороги.
Лежит пушистая шкура вьюг...
И гавкает умный пес на пороге...

І я не я, і ти мені не ти.
   І я не я, і ти мені не ти.
   Скриплять садів напнуті сухожилля.
   Десь грає ніч на скринці самоти.
   Десь виє вовк по нотах божевілля.
   Бере голодну тугу – як з ножа.
   Дзвенять світів обледенілі дзбани.
   І виє вовк. І вулиця чужа
   в замет сміється чорними зубами.
   І виє вовк, ночей моїх соліст…
   Заклацав холод іклами бурульок.
   Вповзає вовк і тягне мерзлий хвіст,
   в сузір’ї Риб вловивши кілька тюльок.
   Ти, вовче, сядь. Ти на порозі ляж.
   Ти розкажи свою пригоду вовчу.
   А смушки скинь. Навіщо камуфляж?
   Ти краще вий. А я собі помовчу.
   Погрійся тут, моя нічна мано,
   хоч ми із казки вибули за віком,
   аж поки ранок в чорне доміно
   зіграє з нами вогниками вікон.
   аж поки сонце перепалить пруг
   і сплачуть пітьму стріхи тонкосльозі…
   Лежить овеча шкура завірюх…
   І скімлить пес розумний на порозі…