Якось в Украiнi

Здоров до вас добрії, милії люди,
Брати розділених країн;
Такий як і ви я, пізнаєм ми всюди
Брат брата без зайвих причин.

Немає і сили, щоб нас розлучити
Бо кров в наших жилах одна,
Але ладен чорт був, щоб нас обдурити
І ось за порогом війна.

За обрієм чистим від нас недалеко
Гримить наче грім чорний бій;
Летітимуть скоро тим краєм лелеки
Де сушить кістки суховій.

Кому це, братки мої милі потрібно,
Щоб ми озвіріли нараз,
І як це, скажіть, для країни вигідно,
Щоб нас обуяв дикий сказ?

За волю і долю, найкращу у світі
Завзято піднялись гуртом,
Але проти кого і де вороги ті
До нас підібрались нишком…

- Іване, це ти? А нам кажуть – тут ворог
Засів в пополудений  час;
Я думав заїхать до тебе в вівторок,
Ой, дорий у тебе твій квас.

Стривай, а кого я бомбив всю неділю,
Кому нароби я біди?
На кого зі зброєю, ще в першу «хвилю»,
Нас влада прислала сюди?

Іване, а як наша тітка Марія,
Загинула? Що ти верзеш.
А як діточки? Як це так у Росії,
Та чи шуткуєш, авжеж?

- Нема в нас, Петро, ні худоби, ні хати,
Садок весь зруйнований вщент
І навіть Шарко, наш собака кудлатий,
Загорнутий в чорний брезент.

- Та хто ж бо це вас? Мабуть сепаратисти…
- Мовчи, доки слово скажу!
Чи ви навіжені, чи може артисти,
Чи може «наїли грижу»?!

Комі ви повірили, клятим убивцям,
Що з нас глузували віки?
Нащадки їх  в «Раді», глузують з вас ницо,
А гинуть у нас діточки.

Нам ваші ракети до хати літають,
Останнім би сном не заснуть;
Не будь-кого – вас у селі проклинають,
Бодай би вам ноги зігнуть.

Підем, ти побачиш, що сталося з нами,
Чи добре то так воювать;
Чи будеш ти знову, Петро, до нестями
Мені і собі так брехать?

А дід наш с тобой – ленінградець, забув ти
Як він ворогів наших бив?
Чи розум твій, Петре, в кайдани закутий,
Що ти воювать тут рішив?!

Та хай я у муках до часу сконаю
Якщо я на брата піду;
Та є серед вас і такі, добре знаю,
За гроші що сіють біду.

А є і такі, що белькочуть як дідько, -
Слов’янам то дико почуть;
А є зовсім чорнії пики-страхітька
І де їх в тій Раді беруть?!

Хіба ти не бачиш – прокляті чужинці
Прийшли із війною в наш край
І душі їх мертві, і серце із криці
Та нас дивом тим не лякай.

Ми – браття слов’яни і русичі давні
Завжди по братерські жили
І тільки брехні позолочені ставні
На деякий час розвели.

Ну що, любий Петре, то як будем жити?
Понищимо все навкруги
І будем як дурні із того радіти,
Що жир з нас здеруть вороги?

Петро скам’янів і розкрив трохи згодом
Нарешті запеклі вуста:
- То скільки ж загинуло нашого роду,
Коли ми бомбили міста?!..

Якщо я, Іване, не буду стріляти,
То завтра не вникну тортур,
А згодом, як щастя, то кинуть за грати,
А ні – закопають під мур.

Нацисти – то звірі, сторожко за нами
Чатують і хто не стріля,
Того ці істоти назвуть ворогами
І небіжа вкриє земля.

І що це робити, Іване, не знаю,
Я мов в лихоманці живу;
І мов очманілий із «Града» стріляю,
Горілкою совість жену.

Гудить голова, бо на всякім каналі
Там брата з Росії клянуть,
Про те як російські солдати «зухвалі»
Донбас до Росії гребуть.

І більше нічого не бачим, не чуєм,
Хіба що про візи байки;
А поки із вами, як вмієм, воюєм
І грузим з тілами мішки.

Немає роботи, тарифи як гирі
І ціни ростуть «на дріжджах»,
Чужинці при владі.., а ви –«вороги» тії, -
Вами лякають на страх.

І прямо додолу, у сніг  запечений
Усівся безсилий Петро,
Іван похитнувся… і я вже не знаю,
Що далі між ними було…
                ***
Такі ми усі на землі цій безкрайній –
Себе віддаєм до кінця.
І хочеться вірити думці негайній:
Все буде во славу отцям.


Я вірю, що доля всім нам усміхнеться,
Вона поруч з нами завжди
І світ, що навколо, також схаменеться,-
З повинною прийде сюди.

І зброю покладе, і стукне в віконце
Нарешті розумне життя,
І рани душі відігрієм на сонці,
Та думку складем до пуття.

Кому це потрібно, щоб ми воювали
Тоді як на «заході» мир;
І що то за люди кишені напхали,
І нам продали за папір.

В брехні ми заплутались, та є доріжка,
Що виведе в праведну путь:
Не вірте чужинцям – то правди крадіжка,
Як хочуть із братом зіткнуть.

Вони нас бояться з тобой до нестями
І ладні сварити завжди,
Тому не волій брату рідному ями
І вірити чорту зажди.

Сусідні країни – брати наші рідні,
Що назви несхожі, то хай:
Пани то рішили, що завжди вигідний
Кордоном розділений край.

Люби свого брата і ваші питання
Завжди тільки з ним вирішай!
А підлую «поміч» як зраду останню,
Від всіх ворогів – відкидай.

Не будуть ніколи вам правду казати,
Їм брата потрібно чорнить,
А потім «арбітром» підуть виступати
І нагло посварять,  - зам мить.

Самі недалекі, а тільки і хочуть
Щоб ми працювали на них;
Про правду свою, самостійність белькочуть,
А бачать в нас тільки дурних.

Немає в вас правди, лиш вміння брехати
Та жити з крадіжок, війни
І в сварці людей жир собі заробляти,
Не бачачи в тому вини.

Коли хтось там скаже, що брат росіянин
З вас хоче «надрати рімня»,
То ти відкажи так тому грубіяну
У вічі узрівши: «Брехня..!»

Та тьху на вас, злидні, не хочу про сеє
Я далі складати думок…
Та хай же нам світить життя молодеє –
Братерських відносин зарок.

Нехай Божа правда і щастя засвітить
Народам- братам  назавжди
І в спільній країні радітимуть діти,
Незнаючі сварки біди.

Зігріються душі, зустрінуться руки,
Брати обіймуться, - авжеж;
І рідними стануть знов наші онуки
В єдиній країні – без меж.