254. Василь Стус. И вот он обрывается твой шлях...

И вот он обрывается – твой шлях,
Таинственные взлеты и паденья.
Так странно смерть зовется воскресеньем,
Но только жизнь пусть обратится в прах.
Ты, обескрылев, слышишь мощный взмах
Крыла – вскипела пропасть ярко-синяя!
Какой высокий взлет! Да и паденье!
В толк не возьму я, что восторг, что страх.
Нет, он не прерывался. Ерунда.
Лишь уцепись обеими руками
За нитку парок. Горизонт исчезнет,
Чтоб жизнь тебе открылась через край.
Неси меня, мой Боже, иль карай,
Но только знай, что сын тебе я – верный.



І враз він уривається – твій шлях,
де таємничі злети і падіння.
Ця дивна смерть зоветься воскресінням,
лиш хай життя обернеться на прах.
Знекрилений, ти чуєш дужий змах
крила – і закипіла прірва синя!
Який високий злет! Яке падіння!
Не доберу, що захват, а що жах.
Ні, він не уривається. Дарма.
Лише тримайсь руками обома
за нитку парок. І почезлий обрій
тобі життя відслонить позакрай.
Вознось мене, мій Боже, чи карай,
та тільки знай, що син я в тебе – добрий.