Лина Костенко Не нужно руки класть на плечи мне..

Не нужно руки, плечи - как зарок –
Я разрешаю это только в танце.
Доверие – испуганный зверек,
Он любит часто изморозь дистанций.

Он любит время: час, неделю, год.
Он дивный зверь, он любит боль и муку.
Он любит даже паузы невзгод.
Но только не навязчивую руку.

В садах полночных, в трелях соловьев
Он слышит тихий шорох браконьера
С опаской ждет ловушку он из слов,
Любой спектакль - ошибка, не премьера…

Душе людской  тоскливо без него!
Красивый зверь! Ночами часто снится…
Тебе совсем не надо звать того –
Кто сам придет, уже не отстранится


   
   Не треба класти руку на плече.
   Цей рух доречний, може, тільки в танці.
   Довіра – звір полоханий, втече.
   Він любить тиху паморозь дистанцій.

   Він любить час. Хвилини. Дні. Роки.
   Він дивний звір, він любить навіть муку.
   Він любить навіть відстань і розлуку.
   Але не любить на плечі руки.

   У цих садах, в сонатах солов’їв,
   Він чує тихі кроки браконьєра.
   Він пастки жде від погляду, від слів,
   І цей спектакль йому вже не прем’єра.

   Душі людської туго і тайго!
   Це гарний звір, без нього зле живеться.
   Але не треба кликати його.
   Він прийде сам і вже не відсахнеться.