Весна пришла...

     Перевод Лины Костенко

Весна пришла как будто неожиданно!
Зима стояла крепко до поры.
С югов повеял ветер. И тогда она
Вроде бы в Ворсклу съехала с горы.

И наводнение пока глотало снег,
Раннего плУга ждало тоскливо поле.
А под горою невеста-вишня как рассвет,
Туман к веночку примеряла поневоле.

Длиннее день. Светлее стали тени,
Тени вечерние воспоминаний - облаков.
И груша дикая в невестином цветенье
На поле маячком белеет далеко.               

Порозовели детские все щечки. 
Уж пашня надышалась дождецом.
Везде трава, травушечка, травичка!
И как из шляпы летят цветы ручьем.               

Уже и сеют далеко в долине.
И песня издалЕка уж летит,
И горлица курлыкает в брусклене,
Стоят в заплавах блестящие лини.

Тут возле нас зелененькая балочка,
Там озеро, не видно в нем и дна.
И сизая летает там рыбалочка,
Нос длинный у нее, дленнее чем она.

Уже и гуси пролетали в небе ясном,
Уже и лебеди кричали сквозь туман.
И ходит уж в болотах под Полтавой
Разноголосых птиц певучий стан.

Воскресли люди, хоть какой кто кволый,
На призраков похожи  как из снов.
И монастырь с цветеньем абрикосов,
Плывет по небу, из розовых сияет облаков.

О Боже духов и живой плотИ!
Впервые улыбаюсь я, прости.
Как ветка в этом живоплете
Так тянется и хочет расцвести.
 
         Ліна Костенко

Весна прийшла так якось несподівано! 
Зима стояла міцно до пори.               
Вітри війнули з півдня. І тоді вона   
немов у Ворсклу з’їхала з гори.         

Ще сніг ковтала повідь широченна,   
і рала ждав іще тужавий лан.             
А під горою вишня наречена               
вже до віночка міряє туман.               

Подовшав день. Полегшали ці тіні,      
вечірні тіні спогадів і хмар.               
І дика груша в білому цвітінні               
на ціле поле світить, як ліхтар.               

Уже в дітей порожевіли личка.         
Уже дощем надихалась рілля.            
І скрізь трава, травиченька, травичка! 
І сонце сипле квіти, як з бриля.               

Вже онде щось і сіють у долині. 
Вже долітає пісня з далини.         
Вже горлиця аврукає в бруслині,
стоять в заплавах золоті лини.      

Тут коло нас така зелена балочка,   
там озеро, не видно йому дна.         
Вже прилетіла голуба рибалочка, 
ніс в неї довгий, довший, ніж вона.

Вже й дикі гуси в небі пролітали,         
вже й лебеді кричали крізь туман.         
Вже ходять в болотах біля Полтави 
ходуличник, крохаль і турухтан.       

Воскресли люди, хоч який хто квелий,   
після облоги схожі на примар.               
І монастир з цвітіння тих жарделей         
пливе у небо, як з рожевих хмар.            

О Боже духів і живої плоті!             
Я вперше усміхаюся, прости.            
Якась галузка в тому живоплоті      
і та он пнеться, хоче розцвісти.