Лина Костенко Гудит огонь - веселый сатана...

Гудит огонь - веселый сатана,
он с шумом вырывается из печи...

А я припала лбом к стеклу окна,
и грусть меня опять берет  за плечи.

Ушла туда, куда глаза глядят -
и от тебя я вновь ищу спасения.

И мысли - пара диких голубят,
в полях, в лесах, у синего строения.

Сама сбежала, где  снега и глушь,
чтоб обрести душевного покоя.

И вот нашла -  лишь горькую печаль .
И пью, как брагу, небродившую..Пустое..

И жду… Вот будет.. Чудо из чудес….
Читаю ночь как колдовскую  книгу.

Ведь для любви не нужно адресов
найдешь без них в глуши далекой схиму..

И отплываю в темноте стекла
В холодный вечер в кризисе насмешек
И спит в печи веселый сатана,
уткнулся жаром в лапы головешек.
И так до самых синих зоряниц,
 И до рассветных поездов отчания -

к безмерности, где прячутся зрачки,
И ширится тревожно ожидание...



Гуде вогонь – веселий сатана,
 
   Гуде вогонь – веселий сатана,
   червоним реготом вихоплюється з печі…

   А я чолом припала до вікна,
   і смуток мій бере мене за плечі.

   Сама пішла світ за очі – аби
   знайти від тебе крихту порятунку.

   Мої думки, як дикі голуби,
   в полях шукали синього притулку.

   Сама втекла в сніги, у глухомань,
   щоб віднайти душевну рівновагу.

   І віднайшла – гірку печаль світань.
   І п'ю, немов невиброджену брагу.

   І жду якогось чуда із чудес.
   Читаю ніч, немов би чорну книгу.

   Якщо кохаєш – знайдеш без адрес
   оцю хатину за морями снігу.

   І відпливаю поночі одна
   на кризі шибки у холодний вечір.
   І спить в печі веселий сатана,
   уткнувся жаром в лапи головешок.
   І так до самих синіх зоряниць,
   до світанкових поїздів ячання –

   до безміру, як в темряві зіниці,
   тривожно шириться чекання…