Спогади про любов

Сиділи ми на лавочці удвох,
А навкруги цвіли рожеві квіти.
Ми бідкались з тобою: - Ах! та Ох!
Коли вже у нас будуть свої дітки?
Дивилась ти і думала тоді: -
Де ж це у нас такий герой узявся?
Я був за тебе старший на три дні,
І навіть гусака не побоявся.
Як я поцілувать тебе хотів
І палко обійняв двома руками,
Тоді узяв за руку і повів,
- Чи можно? - запитав в твоєї мами.
А мати на нас зиркнула з-під брів
І запитала: - Чий ти будеш,"зятьку"?
- Я Вєтров Ваня, стиха відповів,
А мати: - Глянь, ну точний батько!
Він не одну на світі обдурив,
Та десь чкурнув,мов в лісовії нетрі.
Як вітер по селу він прокотивсь,
Я пам'ятаю, також Ваня Вєтров.
Я вдарив себе в груди кулаком:
- Ой, тітко, я кохаю доню Вашу!
Вона заставила нас пити молоко,
Мене заставила, щоб їв ще й манну кашу.
Згадай, коханая, як я тебе любив,
Згадай коханая, як ти мене любила?
Я від штанів тоді підтяжку загубив,
Бо ми тоді, ще в Дитсадок ходили.

   09.03.2016р. 09:38.