242. Василь Стус. По черным водам човен мой поплыл

По черным водам човен мой поплыл,
И уж не видно ни земли, ни неба.
Шторм разыгрался. Может, так потребно,
Чтоб ты себя в той  темени сгубил,
Чтоб сердцу хворому бедою досадил,
Отдавшись воле лютого Эреба.
Плыви ж, мой човен. Там, за краем неба,
Еще довольно пасмурных светил.
Но не гляди в пугающие волны,
Не ожидай, что в малосилье черном
Ты вымеряешь горя глубину –
Еще душа трепещет, как ветрило,
Которому шторм обрывает крылья,
Она ж провидит светлую страну.
22.III. 1972



По чорних водах човен мій поплив,
і вже не видно ні землі, ні неба.
Зайшло на бурю. Мабуть, так і треба,
щоб ти себе в цій теміні згубив,
щоб хоре серце горем досадив,
скорившись волі лютого Ереба.
Пливи ж, мій човне, далі. Перед тебе
ще стільки є настрашливих світів.
Не заглядайся в моторошні хвилі
і не чекай, що в чорному знесиллі
ти виміряєш горя глибину —
ще майорить душа, немов вітрило,
котрому вітер обриває крила,
вона ж провидить далеч осяйну.
22.III. 1972