Купавцева Т. В. 21. 02. 1971 - 03. 11. 2015

Йшов тисяча дев’ятсот вісімдесят шостий рік –
Як і всі хлопчики, навчався я в середній школі.
І про стосунки я щоденник особистий вів –
Писав у зошит цей всі враження мої й розмови.

Коли перерва між уроками – щоразу біг
До класу старшого – дівчата милі та охайні…
Так, вийшла білосніжна дівчина – й промовила мені:
«Привіт! А мене звуть Купавцева Тетяна!»

До свого зошита в той вечір, пам’ятаю, записав:
«Зустрів зеленооку дівчину – найчарівніша, мила, ніжна!»
На Новий рік Тетяні три малюнки з кішками подарував,
Тетяночка насправді дивовижна!

Така дівчинонька – спокійним голосом на всі питання відповість,
З Тетяною про все поговорити легко.
Багато знає – і тобі охоче розповість:
Про математику, історію й мистецтво.

Надворі тисяча дев’ятсот вісімдесят восьмий рік,
Початок червня – Таніного класу випуск.
Узявши фотоапарат, мерщій до школи я побіг –
Побачив Таню біля школи на скамійці.

Я поздоровкався, біля Тетяни поряд сів,
Взяв руку Тані – і обвів навколо своєї шиї,
Тетянку обійняв, сфотографувати попросив –
Я бережу всі три її світлини!

Тетяна вийшла заміж, у неї народився син.
Здавалося б, ніщо не передвіщало горя…
І раптом пишуть: «Терміново на сторінку Тані ти зайди!»
Я обімлів!.. Негайно класного керівника я повідомив.

Про Таню в Інтернеті я у себе статус запостив,
А у самого на очах з'явились сльози, і душа моя ридає …
У поминальну Дмитрівську суботу Тетяні свічку запалив,
Подав на Літію записку: «Новопреставлена Тетяна».

І от іду я за адресою – і квіти я несу –
Троянди… Але не подарую Тані особисто в руки.
Ці квіти можна тільки лиш покласти на труну.
Тетяна вже не зможе їх побачити й почути…

Стільки людей прийшло провести Танєчку в останню путь!
Дівчата пригадали: в цій кімнаті Таня їм на піаніно грала.
Багато добрих слів про Таню від її подруг почув:
Завжди поздоровляла їх, багато що подарувала!

От, свічки роздають… Я підбігаю: «А мені!»
«Це тільки родичам», – і простягають мені свічку.
Я думаю: нема тут помилки, що свічку і мені дали,
Бо Таня, хоч і не по крові, для кожного з нас рідна!

Ось, Танєчка на смертному одрі лежить,
Навколо – всі і плачуть, і ридають.
У декого вже просто не лишилось сліз…
Я лише кликав: «Танєчко! Тетянко! Таню!»

Прийшов священик – він відспівування відслужив.
А потім запитали: «Хто Тетянин хрест понесе?»
Для мене за велику почесть було Танін хрест нести!
І я готовий все життя своє Тетяночки хрест нести…

Приїхали на цвинтар – Віктор Леонідович звернувсь:
«Хто про Тетяну скаже своє слово?»
Промовив я слова подяки – і важко так зітхнув,
І знов на мої очі навернулись сльози!

Тетяна – висококваліфікований медичний працівник,
І пацієнтам, й друзям віддавала свої сили до останку!
А от на саму себе вже не вистачило її власних сил –
Не витримало Танєчкино серце… Вона – як легендарний Данко!

У щічку Танєчку я з трепетом поцілував,
Але не трапилося диво – як у казці:
Поцілував – і Танєчка б воскресла, ожила б –
Це тільки в епосі буває, не насправді…

Людмило Вікторівно! Вікторе Леонідовичу! Дякую за все!
Вам дякую за вашу дочку Таню!
Тетяна в серці кожного із нас живе,
Тетяну пам’ятатимемо завжди!

16 листопада 2015 року