Не вiрю я

Не вірю я, що Севастополь – це Росія,
Що Білокам’янськ Інкерманом став,
Не Коктебель – Планерське – це все Україна,
У школі саме так я все вивчав.

Навчали нас любити Батьківщину –
Були у нас найкращі вчителі –
Любити нашу мову солов’їну
Й літературу рідної землі.

Цікавитись історією краю,
Захоплюватись датами подій.
І я з юнацтва добре пам’ятаю,
Що Крим – це Україна! Назавжди!

Мої колишні друзі кажуть, ніби їм жилось погано
В Криму під стягом України… Немає в мене слів!
Ніколи не повірю! Україна – наша мама!
Сльозами серце обливається! І завиває ніби звір.

Я патріот! Люблю я Україну!
Для мене Україна – це є Крим,
Двадцять чотири області єдині,
Та Київ й Севастополь, між усім.

Я мушу захищати свою рідну Україну,
Територіальну цілісність і Конституційний лад,
Я народився й виріс в Україні!
Україна красива, як квітучий сад!

Замислимося, друзі, чому нас навчила
У сорокові роки Друга світова війна,
Коли Європа в полум’ї горіла,
Й коли прийшла до всіх до нас біда!

І генерали, й офіцери, і солдати –
Славетні українськії сини, –
Використовуючи танки та гармати,
Бої проти загарбників вели.

Ватутін, Конєв, Малиновський і Толбухін –
Командувачі Українських чотирьох фронтів –
Прогнали геть озброєних бандюків,
На Україну зазіхнути хто посмів!

Низький уклін вам, мужні патріоти!
Перемогли агресора славетні прадіди, діди!
Ми пам’ятатимемо кожного героя!
Тепер подивимось: як привітаються брати…

«Здрастуй!» – промовить друг твій у Росії.
Француз: «Бонжур!» «Хелоу!» – англієць. Німець: «Гутен так!»
Ми привітаємося: «Слава Україні!»
«Героям слава!» – відповість твій брат.

27 березня 2014 року