239. Василь Стус. И желтою, а не зеленой...

И желтою, а не зеленой
проклюнулась уже трава.
Растет и тянется ручонкой,
чтобы родить во мне слова.
Забытый больше, чем знакомый,
мне приоткрылся белый свет,
где пел петух, хмельной от солнца,
так лихо на плетень взлетев.
А дума-думушка все квохчет -
цыпленком желтым в спорыше.
Душа, родившись, жизни хочет.
А разум шепчет: не спеши.
Все, что нагрезилось, - то диво
предивное – и только. Ты ж
постиг, что сон и свет – едино
сиротство могут ворошить.



Жовтава більше, ніж зелена,
прокільчується вже трава.
Росте і тягнеться до мене,
аби зродити ці слова.
Забутий більше, аніж знаний,
мені відкрився білий світ,
де піє півень, сонцем п’яний,
так хвацько скочивши на пліт.
А дума-думочка сокоче —
курчатком жовтим в шпориші.
Душа зродилась. Жити хоче.
А глузд шепоче: не спіши.
Все, що намріялось, — то дивна
дивниця — й тільки. Адже ти
спізнав, що сон і світ — зарівна
ворушать стебла самоти.