231. Василь Стус. Душ спресованных мерзлота...

Душ спресованных мерзлота
вечна,
лед внезапно скомканных слез
блещет.
Мех обросших толщей сердец
нежен,
брызги солнца между кустов
жалки.
А проход  - тот, под уклон –
тесный,
оборвался – летел-летел –
бился
об каменья, об валуны
черны.
Сердцем – настежь открытым – вниз
головою,
и молчала пустка, молча-
ла пустыня,
только дикий олень блуждал, вы-
пасался,
слишком холодно, слишком смерть –
обычна,
и нет солнца ни для тебя,
ни – для кого-то.
Душ спресованных мерзлота –
вечна.
Льдина льдины растет гора –
светом,
дым седой, то ли чад, то ли
стон чей,
ой и месяц-то злой-презлющий - пес
дикий.
Только кедры одни гудят да гудят
кедры,
а ветра остриями вьюг
воют,
что затерянный в сопках пестун
скоро
без медведицы в пург-снегах
сгинет.
Ой и светятся дым-огни,
будто
янтаря звонкая зелень
в путах,
и наваливают на нас ку-
чугуры
снега - ночи - немоты – сна?
Кто зна…



Душ спресованих мерзлота
вічна
крига нагло зібганих сліз
мріє.
Смух оброслих товщею серць
ніжний,
Бризки сонця між чагарів
жальні.
А дорога – ота спадна  -
втята,
обірвався – летів-летів –
бився
об каміння, об валуни
чорні.
Серцем -навстяж одкритим - сторч
головою,
та мовчала пустка, мовча-
ла - пустеля,
тільки дикий олень блукав, по-
пасався,
надто холодно, надто смерть  -
звична,
а немає сонця тобі
і – нікому.
Душ спресованих мерзлота-
вічна.
Крига криги росте гора -
сяйва,
сивий дим, ачи чад, ачи
стогін,
ой і місяць розлючений - пес
дикий.
Лиш модрини гудуть, гудуть мо-
дрини,
а вiтри лекалами хуг
пiють,
що заблуканий в сопках пестун
скоро
Без ведмедиці в пург-снігах
згине.
Ой і світяться дим-вогні,
наче
бурштинова зелень гучна
кута,
i навалюються на нас ку-
чугури
снігу- ночі – нiмiння – сну? –
хто зна...