230. Василь Стус. Ты там живешь на позабытом берег

Ты там живешь на позабытом берегу
У обмелелой памяти. Плутаешь
В пустыне моего молодосчастья,
Как белая, в суровой скорби тень.
Так часто Бог свиданья нам дарует
В той келье. И так часто я тебя
Зову сквозь сон, чтоб душу натрудить
Вовек несбытным молодым грехом.
К стене припертый (а стены четыре
И пятого угла не отыскать),
Едва ль не каждый день исповедаюсь,
Но никакого нет мне покаянья.
На  всех стенах тут проступает след
Твоей печали. И подобья-сестры
(Твои явленья ночью) – в сто очей
Все смотрят взглядом на меня безмолвным,
Доискиваются былой души.
Ты есть во мне. И так пребудешь вечно,
Свеча моя пекельная! В беде,
И полумертвый, я в тебе единой
Вновь обретаю веру, что живу,
И жил, и буду жить, и буду помнить
Я счастье горькое, роскошество невзгод,
Утраченную молодость свою,
Жена, покинутая мной! С тобою
Познал я расставания, каких
Судьба нам не прощает. И тобою
Остановил я время. Каждый день
В истоки возвращаюсь. Как же тяжко
Идти бесповоротною дорогой,
Утратившей начала и концы.
Я памятью живу, и невозможно
Натешиться согласьем ночи
И забытья. Как будто столб огня,
Меня собою выкликаешь, манишь
Забытым, сгубленным, далеким, карим
И золотым. Куда ж меня зовешь,
Смуглянка пчелка? Разреши остаться
Мне в этом страдном времени. Дозволь
С бедою быть наедине, лицом к лицу
И – или умереть иль перемочь.
Напрасно. Снова в сны мои приходишь,
И властно стены открываешь все -
И золотые, карие глаза
Идут отвсюду на меня. Берут
В свой плен.
И в молодость уносят,
Чтобы швырнуть – в пучину…



Ти десь живеш на призабутім березі
моїх змілілих пам’ятей. Блукаєш
пустелею моїх молодощасть,
як біла тінь суворої скорботи.
Так часто Бог нам зустрічі дарує
в цій келії. Так часто я тебе
зову крізь сон, щоб душу натрудити
повік незбутнім молодим гріхом.
Припертий до стіни (чотири мури —
і п’ятого кутка ніяк не знайдеш),
чи не щодень до сповіді стаю,
та жодної мені нема покути.
На кожнім мурі проступає рить
журби твоєї. Посестри — подоби
(нічний твій виступ) — в кількоро очей
зорять на мене поглядом німотним —
дошукуються давньої душі.
Ти є в мені. І так пробудеш вічно,
свічо моя пекельна! У біді,
вже напівмертвий, я в тобі єдиній
собі вертаю певність, що живий,
і жив, і житиму, щоб пам’ятати
нещастя щасть і злигоднів розкоші,
як молодість утрачену свою,
жоно моя загублена! Тобою
я запізнав ті розстані, які
нам доля не прощає. За тобою,
спинив я часу плин. І кождодня
вертаюся в витоки. Надто тяжко
ступати безворотною дорогою,
де втрачено початки і кінці.
Я здумано живу і не зберуся
натішитися злагодою ночі
і забуття. Неначе стовп огненний,
мене ти з себе викликаєш, надиш —
забутим, згубленим, далеким, карим
і золотим. Куди ж мене зовеш,
брунатна бджілко? Дай мені лишитись
у цьому часі страдному. Дозволь
зостатися з бідою наодинці
і — ачи вмерти чи перемогти.
Дарма. Ти знову в сни мої заходиш
вельможно мури прочиняєш всі —
і золоті, брунатні, карі очі
йдуть зовсібіч на мене. І беруть
у свій полон.
До молодості зносять,
аби жбурнути — в прірву…