229. Василь Стус. Тот образ, что в отслонах мерехр

Тот образ, что в отслонах мерехтит,
Зерцала повторяют зеркалами.
То в выступах душа твоя горит,
Вновь рождена или из мертвых встала.
В тонюсенькие стопочки слагает
Все-все тобой рассыпанные слепки,
Как из курганов золотые слитки
На всякий час и вечные века.
И в синих витражах дрожа, как нега,
Подоба золотая вспыхнет вдруг,
И  белую щепоть влечет ко лбу,
И сердце укрепляет весть благая,
О милосердный Господи! Опять
Душе из праха всеживою встать!


Той образ, що в відслонах мерехтить,
повторюють дзеркалами дзеркала.
Це в прискалках душа твоя жахтить,
ледь нарожденна ачи з мертвих встала.
Вона збирає в стосики тонкі
усі твої розсипані відбитки,
мов золоті, з поховань скіфських, злитки
на поза всякий час і всі віки.
У синіх вітражах, б’ючи, як млість,
вже золота спалахує подоба
і біла пучка тягнеться до лоба,
і серце покріпляє благовість,
о милосердний Господи!
                Знова
душа постала з тліну всежива!