Iди

Яка іронія. І знову клятий біль,
Коли всередині зриваються клітини
І кров пиріщіть із очей слізьми.
Ти вбив моїх метеликів, хлопчина.

Диявола якого і чорта
Обрала я посеред янголяток?
Один із ста... Один із тисяч стад
Ввижався вовком ти серед ягняток.

Тебе одного я чомусь відчула,
Впізнала рідного мурашками по шкірі.
Казала... Ні, кричала, щоб почув ти!
Послухав... Не повірив... Не повірив!

До чого ці банальності здались?
Казав один поет давно колись:
Завжди дівчата чемні, добрі, щирі
Дуріли з хуліганів і дибілів.

Як добре в нас все склалося насправді:
Не чемна я, не щира і не добра.
Я навіть обзиватись не хоробра,
І руки мої врізати не здатні

Тобі в обличчя, як би не хотіла
Того в моїй душі гидка образа.
Тебе кохаю я, тебе, хлопчина,
Кажу і вибачаюся відразу.

Пробач за ці слова, за мої вірші...
Я просто так стомилася вже, дійсно.
Доводиш до істерики вже інших
Дівок напевно. Я вже не корисна.

Твоя троянда. Різка і холодна,
Читайка несусвітна і не модна,
Ще трошки і зав'яне до чортів.
Твоя троянда - Я! Повір! Повір!

Повір і забирай мою любов,
Ти так мені (якого біса?) треба!
Коли ти вирішив, що вже я не для тебе,
То забирай думки мої і мою кров,

Щоб вона в мізки більш мені не била,
Щоб знову я любові не просила.
Іди щасливо. Тільки забери
Думки про тебе, пам'ять та іди.

Січень 2016