Вперше...
Перші обійми,
Перший поцілунок,
Перша подорож,
Все то колись було вперше…
На той час ми сприймали життя, як п'єсу, неохоплену чіткими часовими рамками. Нам здавалося, що все встигнемо, все надолужимо згодом, а зараз головне – різнобарвні пріоритети, бо ми ж самі митці свого щастя, й палітра егоїзму передує. Тільки я й тільки особисто.
Але, перегони на шаленій швидкості по шосе з самим собою, де ледь миготіли другорядні дійові особи, щоправда деякі трохи уповільнювали рух, та все ж не затримували надовго, дуже виснажили. Довелося все ж таки зупинитися, повернувшись туди, де чекали й все зрозуміли – в рідний дім.
Там відпочивши й переосмисливши все, подумки перебравши чернетки минулого, викинувши все зайве, нарешті стало зрозуміло. Що якби все не склалося, але коли в душі порожнеча та самотність, то всі досягнення нічого не будуть варті. Тому, наважившись, ледь стримуючи сльози, ти тихенько стукаєш у двері, на яких миготить табличка з написом: «Вперше»... Не зовсім очікуючи, що тобі там все ще будуть раді й ти почуєш такий рідний забутий голос. Та надія, яка ледь жевріла, враз розгорілася, неначе вогонь поміж сухої трави, коли на твій відгук до тебе вийшли, ніжно обійнявши, поцілували й запросили зайти. В ту мить дві течії – минуле та майбутнє злилися в єдиний та нестримний океан сьогодення, по якому судилося плисти кораблю Любові та Миру!
Свидетельство о публикации №116021804606