Зупинiмось

Зупинімось. Хай буде як є.
Не коханням буду – прокляттям,
Тягарем. Ні! Не хочу! Твоє
Заблукало просто десь щастя.

Та воно тебе знайде – повір.
Будеш казкою ти для мене,
Королем із Країни мрій,
Що шукає свою королеву.

Що там далі було б – не взнаю.
Так буває – почне казати
Мама: „Був собі...”  –  засинає
І не чує казку малятко.

І не взнаємо ми ніколи,
Який смак мали б наші ночі...
На прощання, якщо дозволиш,
До волосся торкнутися хочу.

З сивиною дочасною чубчик...
Шрам (від чого?!) на правій скроні...
Пташеня моє, хлопчик-горобчик!
Відпускаю тебе на волю!

Ти пробач: я занадто ніжно
І пестливо звернулась надто.
Будь-який чоловік (й наймужніший!)
Трохи хлопчик. Хоч сам уже – тато.

Моє сонечко, іншій світи!
Знов не так? Хай вона зве „мачо”,
Варить юшку, полтавські борщі.
Борщ – стабільність – багато значить!

Щось з очима...От незадача!
Як осіннє плаксиве небо!
Я піду. Вже не плачу – бачиш?
Проводжати мене не треба.