221. Василь Стус. До жнивья не дожил...
Да и жита не жал,
Не губил, не терял.
И не жил. И не жаль.
Слабых первых желаний
Заповедна межа:
Эти страсти со счастьем
Давно на ножах.
Безвозбранно любить
Не позволено нам,
А вкусил бы ты, свете
Великий, добра.
В смерть уставились очи,
Онемела душа,
И талдычит, и прочит:
Тебе кунтуша
Уж вовек не иметь,
Ну а черный бушлат –
Он как батько, как мать,
Как жена, и как брат.
Ще й до жнив не дожив,
ані жита не жав,
не згубив, не лишив.
І не жив. І не жаль.
Тьмавих протобажань
заповітна межа:
ці напасті зі щастям
давно на ножах.
Безборонно любити
заказано край,
а зазнав би ти, світе
великий, добра.
В смерть задивлені очі.
Отерпла душа,
і навчає, і врочить:
тобі кунтуша
вже довіку не мати,
а чорний бушлат —
він як батько, і мати,
і дружина, і брат.
Свидетельство о публикации №116021212665