Похоронка. Ольга Мальцева-Арзиани. на укр

ПОХОРОНКА. Не вигадана розповідь.
http://www.stihi.ru/2010/12/26/1089
Ольга Мальцева-Арзіані


«Ні, ти не можеш мене забути.
Завжди чекай, навіть якщо отримаєш похоронку.
Нікому не вір. Просто чекай. Чекай… Тільки чекай.»

  2 червня 1941 р. їй виповнилося 17 років. Вона була вже зовсім дорослою.
  Мама вчора купила їй туфлі. Не прогумовані біленькі капці, які треба обережно мити, а потім старою зубною щіткою наносити на них мокрий зубний порошок, і тоді ці непривабливі капці декілька годин будуть робити вигляд, що вони білі й нові, а … справжні туфлі.

  Туфлі. Справжні! Повірити в це було дуже складно. І вона постійно виймала їх із шафи, витирала рукою неіснуючий пил, раділа життю, приміряла то одну туфельку, то іншу… Були ці туфлі чорними і непоказними. Але з новими біленькими шкарпетками виглядали  дуже чудово. Так Ані здавалось. Отже, так воно й було.

  Поклавши туфлі у шафу, дівчина побігла на двір, звідки вже лунали голоси її друзів. Стара московська п’ятиповерхівка, до краю заповнена мешканцями комуналок, уся світилася радістю. Початок літа, буянні зелені у дворі, дітлахи в панамочках і коротких штанцях на бретельках, які ще не виїхали з дитсадком на дачу, але вже мріють про те, як будуть жити в Загорянці й купатися в річці з дивною назвою Клязьма, а повар тітка Тамара буде пригощати їх пиріжками з повидлом. Ах, які це були пиріжки! У Ані не було таких неперевершених планів на літо, як у її молодшої сестрички, Катрусі, але й вона із задоволенням чепурилася, роздивлялася своє веселе личко в дзеркалі, сяяла чорними очами, дивилася на світ з посмішкою в очікуванні дива.

  22 червня від дівчачого веселого сміху нічого не залишилося. Батько і старший брат Леонід почали збирати речі, Катруся голосила, нічого не розуміла й боялась якоїсь війни, яка прийшла, але яку вона й не бачила. Мама плакала, батько з Льонькою кудись збиралися, і явно не в Загорянку, де тітка Тамара годує смачнючими пирогами, тому що запасалися вони якимись нецікавими речами і несмачними продуктами, а Анна, саме так її тепер називав батько, не змогла придумати нічого кращого, крім як заявити про те, що вона теж іде на фронт. І це було найнеприємніше, тому що всі відразу почали кричати на Аню, а що ж вона такого поганого надумала зробити, Катруся не могла зрозуміти. Так до них у дім увірвалася війна…

   Папа вже надіслав з фронту першого свого листа, коли прийшла й Льоніна черга йти. У червні, коли на фронт йшов батько, Льоню відправили на короткострокові офіцерські курси у Сокольниках. А тепер підійшла і його черга. На курсах він зблизився з Костею, і друзі разом йшли на фронт.

  Аня з ранку перед від’їздом Льоні була сама не своя.
Звичайно ж, її й досі ні на який фронт не взяли. Кидалася дівчина від одного призовного пункту до іншого, але нічого в неї не вийшло і вона сподівалася лише на диво. А ось брат йшов. І було дуже страшно за нього.

  Роздався стук у двері. Аня побігла відчиняти. Та завмерла на порозі. Це й було диво. У вигляді молодого, гарного офіцера. Виявилося, це був Льонін друг Костя. Вони стояли у дверях і не могли відірвати погляду один від одного. Аня не пам’ятала, як мама годувала всіх, як під ногами вешталась Катруся, яку потім по черзі брали на руки то Льоня, то Костя. Як вони кудись довго йшли, як плакала мама. Вона це все бачила, але немовби зі сторони. А перед очами був тільки Костя.

  І ось вони вже на вокзалі, ось-ось їх відтіснить натовп, і Костя зненацька міцно її обіймає й каже так голосно, що чує й мати, й Льоня:
  - Ні, ти не можеш мене забути.
Завжди чекай, навіть якщо отримаєш похоронку.
Нікому не вір. Просто чекай. Чекай… Тільки чекай.

  Аня пояснювала й пояснювала нетямущому воєнкому, що у неї і батько, і брат, і наречений на фронті. Від «нареченого» воєнком просто завив… Аня від статного, високого офіцера не чекала такої прудкості. Обізвав шмаркачкою, грозив тим, що нареченого можуть вбити, і тоді прийде похоронка, і що вона, напевно, вже вагітна, а йому тут морочить голову, намагаючись усіма правдами і кривдами потрапити до свого непутящого милого, який кинув її з дитиною, а йому, воєнкому, тепер тут соплі витирай «нареченій без місця».Загалом, жах просто творився, а не розмова по ділу. І тоді тиха і покірлива Аня зненацька стукнула кулачком по столу і почала твердим голосом вичитувати воєнкома за те, що він її образив, і розповіла, що бачила вона Костю усього один раз в житті, та й то у присутності сім’ї, і що цей самий Костя казав вже їй про похоронку, але зовсім іншими словами, і переказала офіцеру, який  раптом посірів, постарів, подобрів, що саме казав їй Костя при прощанні. Майор встав і сказав:

  - Пробач мені, дівчинка. Але на фронт і не просися. Чекай. Тобі ж було наказано чекати.

  Невгамовна Аня зненацька повеселішала і залишила воєнкому свою адресу. Про всяк випадок. Випадок з’явився восени. Розпочалися навчання. Практика у шпиталі. Скоро Анна стане медсестрою…

  Мама дуже хвилювалася, розуміла, що Аню дома не втримати, й що дочка рано чи пізно теж піде на фронт. Від батька й Льоні листи приходили рідко. Найчастіше звісточки йшли від Кості. І тоді личко Ані вкривалося плямами, і вона ховалася десь у куточку й читала його послання, а потім писала й писала своїм мілким бісерним почерком листи у відповідь.

  Дні йшли,змінюючи один одного. Нарешті й Аня, морозним лютневим ранком 1942 року, покинула батьківську хату. Проводжали її постаріла мати в бабусиній теплій хустині і бліденька, зовсім маленька Катерина.
Коли ж їм тепер прийдеться зустрітися? Одному Богу відомо. Йому й молилася мати…

  Аня ніколи не думала, що найстрашніше на фронті для неї буде не праця без сну й відпочинку, не догляд за бійцями, не ті жахіття війни, з якими доводилося стикатися щогодини, а часом і щохвилини, а довга відсутність листів від рідних та близьких…

  Коли мама повідомила, що загинув смертю хоробрих батько, Аня зрозуміла нарешті, що треба молитися. І молилася тепер кожен день, і тоді, коли прибували ешелони з ледве живими пораненими, і коли згадувала матусю й Катю, і коли думала про Льоню й Костю. Один вмираючий  літній боєць навчив її молитися не лише за живих, а й за мертвих. Ось вона й помолилася за нього, коли солдат помер у неї на руках. І написала його рідним про останні дні життя цієї людини. Їй здавалося тоді, що вона мала це зробити… І не знала Аня, що будуть ці люди завжди в своїх молитвах поминати її.

  Майор медичної служби, невтомний і завзятий її начальник, який завжди жартами підбадьорював тяжкопоранених перед операцією, раптом  знітився. У Ленінграді загинули його дружина, мати й дочка. Оперував він тепер без перерви. Не зрозуміло навіть, як він взагалі тримався на ногах. Аня від нього не відходила. Тепер вона була операційною сестрою. Листи приходили все рідше. Іноді цілий місяць не було жодного рядка. Ні від кого. Іноді й більше. А бувало, що відразу приходила пачка листів. Тоді майор робив невеличку перерву. І Аня читала, плакала від радості, перечитувала, розповідала майору, сестричкам, нянечкам про своїх близьких, слухала їх розповіді, і знову поринала у роботу. І тільки майор тепер майже завжди мовчав або давав вказівки спокійним, рівним голосом. І всі розуміли, яких зусиль йому це коштувало…

 Тим часом маленька Катруся навчилася писати. Тепер вже вона писала і Льоні, і Ані, і Кості. Мама теж працювала у шпиталі, але у Москві. Видавала білизну. Катруся часто залишалася ночувати з мамою, щоб не повертатися до себе вночі.  Вдома вони бували раз на два-три дні,  і то тільки для того, щоб дізнатися, чи немає листів з фронту. Аня намагалася писати рідним частіше. Але це було досить складно, бо інколи навіть поспати не було коли.

  Одного разу надійшов лист з дитячого будинку.  Виявилося, що чотирирічну доньку майора Шурочку в останню хвилину встигли вивезти з блокадного Ленінграду до Пермі. Вона залишилась жива, і вихователька, подруга загиблої дружини майора, розшукала батька дівчинки. Як ридма ридають чоловіки, Аня побачила вперше…

  Знову на бійців посипалися жарти тепер вже не майора, а підполковника медслужби, знову засвітилися радістю його очі. Тепер і він чекав пошту ...
 Тим часом Костя став капітаном, а Льоні, доброму, тихому, сором’язливому, присвоїли звання майора.
 Катруся писала тепер не лише Льоні, Ані і Кості, а й маленькій Шурочці. Листи часом летіли, часом повзли, а часом просто губилися, і це було дуже прикро, бо їх так чекали…

  Мати підібрала Каті зовсім маленький білий халат, трохи підшила, і у дівчинки з’явилося своє власне «обмундирування», яким вона дуже пишалася і вважала себе повноправною санітаркою. Вранці дівчинка заходила до бійців і  поважним  голосом гучно вимовляла:
-- Добридень, палата одужуючих!
  І бійці одразу починали посміхатися, ставало їм тепліше і світліше, згадувався рідний дім. А Катя відразу ж приймалася за справу. Вона читала бійцям листи від Ані, Льоні, Кості, показувала малюнки Шурочки і листи її виховательки з дитячого будинку. Показувала світлини, розповідала свої та мамині успіхи, адже мати теж вчилася, щоб стати медсестрою. Поранені жартували, сміялися, добре їм було з Катрею. Деякі бійці просили дівчинку написати від їх імені листи додому. Це були ті солдати, які втратили  праву руку, а лівою ще не навчилися писати. Або сліпі, або просто слабкі. Катруся писала із задоволенням. Адже це була її робота. І вона виконувала її дуже сумлінно. Часто запитувала солдат, дізнаючись подробиці. Вона знала, як важлива кожна строчка, кожна буква. І обов’язково приписувала в кінці листа від себе, що шпиталь тут дуже хороший, і що солдат обов’язково швидко одужає, а може й додому приїде у відпустку. Не знала тоді Катря, як плачуть над цими листами, написаними нерівним дитячим почерком, в містах і селах неосяжної її батьківщини, не знала й те, що робить велику справу.

  Якось уночі втомлена Катруся міцно спала в своєму закуточку в маминій комірчині, коли прибігла сусідка і принесла похоронку. Дівчинка прокинулася від жахливого маминого крику. Голосила мати на весь шпиталь. Прибігла чергова медсестра з нашатирем, а коли прочитала похоронку, то й сама заголосила. Сусідка пригорнула Катю до себе і щось їй казала.  Дівчинка не зразу зрозуміла, що тепер у них не було не тільки тата, але й Ані. ЇЇ Аннусі. І Катя вперше в життя втратила свідомість…

  Всі співробітники шпиталю, поранені солдати та офіцери оточили Катю та її матусю дивовижною турботою, намагалися порадувати чим тільки можна. Дівчинка ходила з червоними від сліз очима і не знала, як написати листа Льоні, Кості і до Пермі, в  дитячий будинок. Катя розуміла, що відкладати не можна, що треба писати. Але не могла.

  Несподівано прийшов лист з Аніним номером польової пошти, але написано воно було чужим почерком. Писав підполковник медслужби. Відчувалося, що йому було важко писати. Каявся в тому, що не зберіг  Аннусю. Розповідав, що німці були поруч, що частина його людей потрапила в полон. А понівечене тіло Ані знайшли у воронці. Впізнати її було неможливо, але в кишені гімнастерки були документи. Повідомив, де знаходиться Аніна могилка. А ще написав, що не говорив Ані про свої почуття, навіть не натякав, але всім серцем її полюбив і сподівався, що після війни одружиться з нею, і що вони разом заберуть Шурочку з дитбудинку.

  Лист цей слово в слово Катруся переписала і відправила Льоні, попросивши його підготувати Костю. Ще вона розповіла про те, що мама тепер працює в шпиталі медсестрою і проситься на фронт. Замість Ані. А її хоче відправити до Пермі.
У дитячий будинок до маленької Шурочки.

  Льоня лежав з важким пораненням у шпиталі, і лист першим прочитав Костя. У них з Льонею не було таємниць один від одного, вони давно вважали один одного братами…
 Костя не міг повірити в те, що трапилося. Непоправне горе обрушилося на нього. Аннуся стояла у нього перед очима. Він не хотів вірити її смерть!
 Батьки його жили в Сибіру. Повідомляти їм, що Ані немає, він не став. Вони так мріяли, що після війни він хоча б у гості, але приїде  в батьківську хату з молодою дружиною. Нехай поки що не знають того, що сталося.
 Костя написав листа і щиро переконував Катрусю та її маму, що вони повинні залишатися в Москві, що не треба матері йти на фронт, що роботи вистачить і у шпиталі.
 А ось Шурочку можна було б забрати з дитбудинку та відправити до його батьків у Сибір. Він просив маму і Катю триматися, не опускати крила. І ще написав, що завжди буде кохати Аню. Завжди.
 Бійці в палаті просто до дірок зачитали цей лист, і навіть плакали.

  Льоня повернувся з фронту першим. Накульгуючи, увійшов він до  рідного подвір’я, де не бігала більше малеча у білих панамочках і коротких штанцях на бретельках.
 Рука у нього висіла на перев'язі, але він підхопив  Катрю, таку схожу на Анну, і закрутив її у вальсі. Весь будинок повідчиняв вікна і кричав Льонькє, тобто, не Льонькє, звичайно ж, а товаришеві майору, що він молодець, що повернувся, і що мама у шпиталю, а ось сусідська Наташка вже зовсім виросла і всі очі прогледіла, виглядаючи його. І тільки сумна плакуча береза під вікном нагадувала йому про загиблих батька і Аннусю.
 Костя прийшов наприкінці травня 1945 року. Дорослий, посивілий. Підполковник.
 Війна не покалічила його тіло. Та він став іншим. Час розділив його долю на частини. Між тим ранком, коли вперше і в останнє в житті він побачив Аню в отворі дверей, пройшло ціле життя, під назвою «Війна». Колись йому дуже хотілося принести своїй Аннусі оберемок квітів. І він приніс цей оберемок, тільки вже не дівчині, а її мамі, красивій, мужній жінці. Спочатку Костя квартирував у них, а потім вступив до Академії, отримав кімнату у гуртожитку.

  А Льоня і Наташа готувалися до весілля. Чекали Костю, який поїхав провідати своїх батьків та забрати в них Шурочку. ЇЇ батько ось-ось повинен був повернутися з Німеччини. Він служив там у шпиталі при комендатурі, одружився на виховательці з дитбудинку у Пермі, яка колись повідомила йому, що Шурочка жива. Вона дуже любила його дівчинку, сама відвезла її в Сибір до батьків Кості, а тепер ось вийшла заміж за її тата.
 
  У день весілля Наташа була дуже красивою, хоча і не було в неї білої сукні, а туфлі, ті самі передвоєнні Аніни туфлі, дала їй Льоніна мама. Наташа і Льоня були такі щасливі! Закінчилася війна і багато чого не було у цієї молодої сім’ї, рука у Льоні погано діяла, він накульгував, але ще дівчиною Наташа його примітила і чекала. А він про це і не знав. А дочекалася ж…

  У будинку було шумно та весело. Як колись Аня і Катя бігали і метушилися по кімнатам, так тепер носилися Катя і Шурочка, такі ж пустотливі і заводні. Зіна, подружка Наташі, намагалася ближче познайомитися з Костею. Та він ні на кого не звертав уваги, думав про своє. Згадував і згадував червень сорок першого, прощання на вокзалі, свої слова… Він не хотів забувати Аню. Свою Аннусю. Він думав про неї.

  Звільнені союзниками з концтабору військовополонені з СРСР і інших країн Європи перебували в американському секторі Берліну. Вербувальники з різних країн світу закликали їх в ці далекі і близькі країни, обіцяючи житло і роботу, розказуючи, що на батьківщині військовополонених очікували такі ж табори, як ті, з яких їх тільки що звільнили. І деякі їхали, боячись своїм поверненням заподіяти шкоди своїм близьким. І не нам їх судити.
  Та багато в’язнів, незважаючи ні на що, прагнули повернутися додому. Коли в російський шпиталь привезли виснажену дівчину, вона була схожа на скелет. Але просила про зустріч з комендантом, рвалася на батьківщину.  Під час ранкового обходу вона підвелася на ліжку і завмерла, не маючи сил вимовити й слово. Тільки губи ледь чутно прошепотіли: «Товаришу лікарю, це я, Аня!»

   Як їм вдалося вивезти Аню з Німеччини, зараз уже неважливо. Ліда, дружина доктора, плакала від щастя, дізнавшись, що Аня жива. У той жахливий день дівчата переплутали гімнастерки. Аня, з документами Кіри Савиної потрапила в полон. А Кірочка, мабуть, загинула…

  На Білоруському вокзалі  статний полковник  з величезним букетом у руках зустрічав поїзд з Берліну. Поруч з ним на платформі юрбилася вся його численна рідня. Тут були і Льоня з матір’ю, і Катруся з палаючою від хвилювання Шурочкою.        Дівчинка нервувала, ось-ось повинні були прибути її батьки, яких вона зовсім не пам'ятала. Ну як же вона їх впізнає в натовпі приїжджих???
  Не було тільки Наташі. Вона була вагітною і погано себе почувала. Льоня дбайливо підтримував маму. Це  було так зворушливо! Вона ледве трималася на ногах в очікуванні поїзда. Боялася і вірити, і не вірити. Аню впізнати було дуже легко. За палаючими очами. А більше нічого не було. Очі і губи. Шурочку підхопив батько, але вона прагнула обійняти не тільки цього чудового офіцера, а й Ліду, і кричала їй: "Мамусю, а я тебе одразу впізнала!". А Ліда чомусь плакала.
  Мати зробила декілька кроків до Ані. Та Катруся її затримала. Аня не відводила очей від Кості, а її губи повторювали і повторювали, наче молитву:
 « Ні, ти не можеш мене забути.
Чекай завжди, навіть якщо отримаєш похоронку.
Нікому не вір. Просто чекай. Чекай… Тільки чекай.»