не мовчи

- Коли я знову зможу доторкнутись до тебе?
- Хіба ти колись торкалась мене, Люлю?
- Проведеш мене додому після роботи, я забула парасольку?
- Дивне прохання. Чому б тобі не зателефонувати чоловікові.
- Чекай мене на прохідній о 5-й.
Це буде не історія кохання, а історія залежності. Я пишу українською не у природній спосіб, а тому що іншою ти не читатимеш, з принципу. Зараз принципи для тебе важливіші, ніж моє письмо. Колись українською писала моя душа, але зараз я позбавилась цього рудименту, і тому, власне, пишу я.  Добираючи слова і розмірковуючи над кожним. Щойно прочитала вірш на тему нещасного кохання, і мене ледве не знудило. Тому, даруй,  намагатимусь писати без сентиментів.
Нічого не було. «Нічого ж не було?» Пам’ятаєш твій беззвучний крик у розпачі? Важко описати те, чого ніколи не було, але є тим, без чого життя немає сенсу.
Ми ледве знайомі, ми не знайомі, ми ніколи не бачились. Це як Бог. Хтось абсолютно незнайомий і тому такий бажаний. Той, на кого можна покластися. Той, кому можна довірити світ своїх мрій. Хоча країна мрій – це, скоріше, щось протилежне у категоріях янголо-демонізму. Тому що Бог  - це моє сумління і кара.  Закон. Який забороняє мені думати про тіло, його бажання. Море, пісок, рибацьке поселення низеньких халуп третього світу.