Заледве світить сонце із вольфраму.
Не гріє зовсім сизуватий дим.
Мені здалося, що і я за ним
У ніч тікаю крізь віконну раму.
Якщо не тілом, то хоча б думками
Туди, де пахне чебрецем п’янким,
Де можна розмовляти із ніким
І світлом доторкатися руками,
Гуляти в полі з вільними вітрами,
Цвісти у лісі ніжними квітками.
І – вічність. Наша. Тільки я і ти.
Одне на двох блакитне чисте небо…
А що, як раптом… Слухай, ні, не треба.
Теплішає. Весніє. Час іти.
***
© Copyright: Дмитрий Левадко, 2016
Свидетельство о публикации №116020906229
Свидетельство о публикации №116020906229
Рецензии