Доля. Лина Костенко

Причудливый мне приснился базар:
Под небом во чистом поле
для щедрых и скряг
предлагался товар,
продавались разные Доли.

Одни были царственно хороши,
другие – несчастней Миньоны.
Кто покупал Судьбу за гроши.
А кто – и за миллионы.

Кто-то счастьем своим платил.
Кто-то – оплачивал совестью.
Кто-то – золотом золотым.
А кто-то – весьма бессовестно.

Доли-гадалки, тасуя дни,
к покупателям льнули.
Судьбы просили меня – возьми.
И лишь одна отвернулась.

Я  увидала лица её свет,
Душою в глаза заглянула…
– Ты всё равно не возьмёшь меня, нет –
Невольно она вздохнула.

– А может, возьму? –
Запоминай –
Она сурово сказала, –
Жизнью надо платить за меня.
Принесу я горя немало.

– Кто ты такая?
Стоишь – цены?
Имя можешь сказать?
– С поэзией – сёстрами рождены.
А правда людская – мать.

И я приняла ее как закон.
И чудо пришло во сне:
Ночь прошла. И окончился сон.
А Доля – осталась мне.

Я выбрала Долю себе сама.
И что со мною ни станется, –
Претензий нет никаких у меня
К Доле – моей избраннице.




Наснився мені чудернацький базар:
під небом у чистому полі,
для різних людей,
для щедрих і скнар,
продавалися різні Долі.

Одні були царівен не гірш,
а другі – як бідні Міньйони.
Хту купляв собі Долю за гріш.
А хто – і за мільони.

Дехто щастям своїм платив.
Дехто платив сумлінням.
Дехто – золотом золотим.
А дехто – вельми сумнівним.

Долі-ворожки, тасуючи дні,
до покупців горнулись.
Долі самі набивались мені.
І тільки одна відвернулась.

Я глянула їй в обличчя ясне,
душею покликала очі…
– Ти, все одно, не візьмеш мене, –
Сказала вона неохоче.

– А може візьму?
– Ти собі затям, –
сказала вона суворо, –
за мене треба платити життям.
А я принесу тобі горе.

– То хто ж ти така?
Як твоє ім'я?
Чи варта такої плати?
– Поезія – рідна сестра моя.
А правда людська – наша мати.

І я її прийняла, як закон.
І диво велике сталось:
минула ніч. І скінчився сон.
А Доля мені зосталась.

Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться, –
у мене жодних претенсій нема
до Долі – моєї обраниці.