ні, твоя краса не зів'яне.
не прогнеться калина й не всохнуть лани.
на полях заколосаних доля співає,
в небо здіймаються сонця сини.
де надія живе, там квітне барвінок,
синьоока вічність буття твоя;
там до неба здіймаються сотні стеблинок -
ген за полями мовчать тополя.
із любов'ю тебе обіймають айстри,
заколисують ніжністю, розвіюють сум.
ні, не побачиш ніколи ти вражі галайстри
і ніхто не захопить твою красу.
а за тином біліє самотня хатина,
на серці пелюстки, так тепло: мак.
а на небі кружляє невтомно хмарина,
неначе небесний дивак.
хай живе віра там, де забуті стежки,
там, де ще не лунала пісня.
ні, не стирчатимусь з серця твого гвіздки,
і не знатимеш ти лихоліття.
хай виростуть квіти там, де ще не загоєні рани
і оживуть ті крила, що не в силі злетіть.
бо душа твоя, Україно - найвиразніша ікебана,
що буде цвісти ще декілька тисячоліть.
***
© Copyright: Анахронизм, 2016
Свидетельство о публикации №116020407838
Свидетельство о публикации №116020407838
Рецензии